Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Левко зняв своi черевики i босий ходить по лавi – вiн повертае всi портрети синiв до стiнки, назовнi виглядае павутина, яка звисае з пожухлого картону, зi старих рам. Лише одна фотографiя залишилась незайманою – молоде, просте лице льотчика, з бровами, що зрослися на перенiссi.

Дiд бере прут, бреде стежиною помiж молодою картоплею до собаки, що моторошно завивае до зiр.

– Повий, повий ще одну нiчку, а там я з тебе шкуру злуплю та шапку пошию.

Пес лащиться до дiда – господар скрашуе собачу самоту. Вночi Левко не такий сердитий, як серед бiлого дня.

Прут тримае так собi, для годиться.

Вони сидять один навпроти одного, обидва пiдтоптанi, обидва посипанi попелом часу i вдивляються в небо.

– Оце й усе, Кудло. Сiмдесят годочкiв стукнуло нинi, цiлих сiмдесят, а хоча б одна сволота згадала. Тепер нам, Кудло, тiльки на той свiт!..

…Скидае дiд новеньку картату сорочку, роззуваеться. Все акуратно складае на лавку. Хоче загасити свiтло та ще i ще раз дослухаеться до припiзнiлого ритму сiльськоi ночi, босонiж, навшпиньках пiдходить до портрета льотчика з густими циганськими бровами i його теж повертае обличчям до стiни – останнього.

– Вiзьму й помру – всiм назло.

Складае на грудях своi кощуватi, порепанi, тютюном поiденi руки, з якими нема вiд кого ховатись, i намагаеться, перевертаючись, назло всiм заснути, заснути, заснути…

І сниться Левковi сон, який можна тлумачити без усяких сонникiв.

…У бiлому цвiтi стоять садки. Ледве пробиваеться на сходi сонце – свiтанок тихий, запашний.

Нiжно-рожевий пломiнь молодоi яблунi над кленовою цямриною криницi – маковими зернятами тремтить на них вранiшня роса. Старий Левко в бiлiй полотнянiй сорочцi ставить перелаз. (Це було ще тодi, коли дiвчата вiрили в заклинання i силу народного звичаю, а краса на обличчi розквiтала од першого грому, од першого весняного дощу.)

За горою погуркуе молодим баском перший квiтневий грiм. Першi стрiли дощу вдаряють у глибоке лоно криницi. Бiжить у самiй сорочцi легенька красуня Парася, у вузькiй руцi – кленове коромисло з вiдрами.

Вона сторожко позирае на небо, на криницю. Молодим голосом порипуе нова корба.

Вiдро збирае першi дорогоцiннi краплi дощу. Ставить Парася вiдро на цямрину. Хреститься на небо, намагаючись бути в цю хвилю неймовiрно дорослою. А в повному вiдрi, серед яблуневих пелюстин, у тiсному гуртi товпляться, стикаючись полум’яними боками, соковитi осiннi яблука. Парася хлюпае собi на обличчя, здригаеться од ранковоi холоднечi.