Плисти проти течії. Том 2

Менi згадуеться думка Платона про «очi душi»: вiд того, на що вони зверненi, залежить, що ми сприймаемо – темне, сiре чи свiтле. Можна уявити, що всерединi нас iснуе дзеркало, що здатне змiнювати свое положення. І в ньому вiддзеркалюеться те, на що воно спрямоване. Якщо воно недбало закрiплене i падае, то в цьому дзеркалi душi буде вiдображатися лише нижня частина свiту зi всiма ii тiнями, небезпеками i нещастями. Якщо приклавши незначних зусиль, ми спроможемося хоч трiшечки пiдняти його, поле зору значно розшириться i включить свiтлi обрii i багато цiкавих речей та iстот, що заслуговують на увагу.

Якщо зусиллям волi ми ще бiльше пiднiмемо дзеркало, то все вороже i негативне стане ледь помiтним, i свiтло неба принесе красу та радiсть в наше серце. Ми природно вiдкриемося навстрiч успiху, радостi й мудростi, що покаже нам справжнi дива й приховану суть видимих речей. Ми будемо вiдчувати руку Бога в кожному його творiннi i його великий задум, що керуе всiма iдеями i всiма речами.

І так, по-справжньому вiддавшись спогляданню цих див, ми долатимемо нашi прояви егоiзму, наше невiгластво, яке перекладае на чужi плечi тягар нашого обов’язку, нашоi вiдповiдальностi – того, що робить нас шляхетними i дае сенс нашому iснуванню.

Якщо ми будемо пiдтримувати це вiдображення Неба у своiй душi, все стане для нас легшим, а нашi кроки – приемнiшими, радiснiшими i плiднiшими. Справдi, це зусилля варте того, оскiльки з однiеi зернинки волi постае цiлий лiс – добробуту, щастя i злагоди з собою, можливiсть упiзнавати вiхи шляху i тих, хто йде цим шляхом, – все те неможливо розрiзнити, якщо дзеркало повернене донизу, в бiк темряви.

Коливання зменшуються, i страх витiсняеться радiсним хвилюванням – вiдновлюючим i життедайним.

Жалiснi нарiкання перетворяться на усмiшку, та iншi люди почуватимуться краще у нашому товариствi. Варто лише обернути вгору наше внутрiшне дзеркало.

Опублiковано в журналi «Новий Акрополь», № 252.

Вiльям Уокер, водолаз

Пiд час останньоi подорожi до Англii менi пощастило вiдвiдати стародавнiй собор у Вiнчестерi. Це тисячолiтнiй центр паломництва i релiгiйного життя, один iз магiчних «вирiв» планети; в XI столiттi на норманському фундаментi, залишки якого ще видно, тут був зведений готичний собор. На цьому ж мiсцi, ще до приходу римлян, iснували святинi, якi зникли у далекому минулому.