Плисти проти течії. Том 2

Вiн служив упродовж вiкiв, але поволi з’являлися ознаки старiння; в якусь мить вiн був залишений, i руйнування його продовжувалось.

Всесвiт колись почався, в якiй би формi ми це собi не уявляли – чи то наслiдуючи теорiю Великого вибуху, чи давнi релiгiйнi бачення, якi стверджують, що вiн виник вiд лику Брахми, чи був створений якимось певним богом. Всесвiт колись почався. Всесвiт не стоiть на мiсцi.

Прадавнi вважали – i ми, фiлософи, можемо лише пiдтвердити це своiми особистими роздумами, – що те, що iндуси називали Садхана, сенс життя, iснуе, бо присутнiй в усiх живих iстотах.

Я завжди прошу моiх учнiв спостерiгати за вогнем i водою. Якщо ми починаемо лити воду зверху на яке-небудь мiсце, вона буде падати, рухатися, перемiшуватись. Вода мае мудрiсть, вона шукае дещо, вона прямуе до своеi мети й рухаеться, рухаеться без упину. Коли вона не може знайти прямого шляху, вона звертае; так рiчка звиваеться, огинае камiння i гори, рухаючись невпинно, доки не досягне моря. Що вiдбуваеться потiм? Тепло випаровуе воду i перетворюе ii на хмари; хмари цi пливуть у повiтрi, поки у визначену мить не проливаються дощем.

І ось це знову вода, i, падаючи на землю, вона знову шукае шлях до моря.

Якщо вода володiе цiею мудрiстю, цiею наснагою жити, шукати, стикатися з перешкодами, пiднiматися вгору, знову повертатися за новим досвiдом i знову досягати вищоi точки цього циклу, чому ж ми не можемо жити у вiдповiдностi з цим законом? Якщо навiть наше тiло складаеться бiльшою мiрою з води, чому б йому не прагнути до тiеi ж мети, чому наша душа не могла б рухатися, як про те говорить Плотин, до Свiтовоi Душi, до iншого плану iснування, до iншоi вiбрацii, де iй значно легше i спокiйнiше, нiж тут?

Хiба не схожий рух води на втiлення i перевтiлення, на народження i смерть? Коли ми народжуемося, нашi душi нiби конденсуються в краплини води.

Кожен з нас – одна крапля, i цi люди-краплi з’еднуються, рухаються разом шляхом, утворюючи суспiльство, а в ньому групи, доки не «впадають у море», наче розчинившись у ньому. І, можливо, iснуе якась космiчна сила, яка знову пiднiмае нас, знову перетворюе на тих невидимих «духiв», якi у свiй час знову спускаються на землю.

Те, що я розповiдаю, лише якась логiчна вiрогiднiсть, хоча в давнину це вважалось незаперечною iстиною. Одна стара гiпотеза стверджуе, що все це не тiльки правдиво, але й логiчно, оскiльки, якби це було не так, життя було б надто жорстоке. Ми опинилися б серед справжнього божевiлля.