Філософія свободи / Философия свободы

А також те, як вона вiдтворюеться й переосмислюеться, яким цiлям пiдпорядковуеться i прислуговуеться. Те саме стосуеться й науки.

Історiя як наукове дослiдження. Або iсторiя як розповiдь. Або iсторiя як iнтерпретацiя. Взаемовплив i спiввiдношення рiзних ii видiв i визначае ii ставлення до iстини, до хиби й до правдоподiбностi. У руках аналiтичного фiлософа, яким був i залишаеться Мирослав Попович, iсторiя втрачае свою монотонну лiнiйнiсть, набуваючи, однак, наскрiзноi iнтерпретацii.

Ми живемо, за виразом Гадамера, в станi «безнастанного надзбудження нашоi iсторичноi свiдомостi».

Невелика, але й доволi немала – i доволi галаслива – частина громадян пострадянського простору живе пошуками iдентичностi, прив’язуючи ii до тiеi чи тiеi мiфологiзованоi iсторii. Усе те, як ми сприймаемо одне одного, навколишнiй свiт, включаючи iсторiю, утворюе, за Гадамером, герменевтичний унiверсум.

Але ж мае хтось нам нагадувати, що ми не замкненi у цьому унiверсумi, як у непорушних кордонах, що вiн е вiдкритим нам, i ми вiдкритi для нього!

Найкраще це можна собi уявити через «акти свiтовоi першовмiстимостi» М.

К. Мамардашвiлi або «екзистенцiалiв» С. Б. Кримського.

…І здаеться, якби у нас в краiнi був можливий такий Будинок наук про людину, як той, що був створений iсториком Броделем у Парижi, то його мiг би очолити саме Мирослав Попович. Тим бiльш – коли б йому довелося народитися не у радянськiй, а в якiй-небудь справдi европейськiй краiнi, маючи можливiсть вчитись «так, як треба», читати що хочеться i мандрувати куди хочеш.

Мова творiв Поповича – проста i зрозумiла. Але це – своерiдна простота.

Влада й широкий загал, на жаль, надто пiзно «помiтили» Мирослава Поповича. Але якби його було помiчено ними ранiше – можливо, ми б i не побачили всiх його книг останнiх рокiв, не мали б особливого приводу пишатися тим, що вiн був i залишиться нашим Директором.

Кажуть, що стиль – це людина. Інтелектуальний блиск, доброзичливiсть, усмiхнене обличчя. Вiн нiби навмисне з’явився нам у цiй краiнi з тим, щоб ми побачили, що украiнцi можуть бути носiями не лише жвавого розуму й артистизму, але й вишуканого смаку й порядностi, щоб ми були кращоi думки про самих себе.

Гадаю, що саме до спiлкування з Мирославом Поповичем мае стосунок вираз – «розкiш спiлкування».

Задля завершення передмови нiчого кращого, анiж слова Розенштока-Хюссi, не знаходжу: «Кожна людина оточена здатнiстю людей до мови трьох видiв: вона називае себе на iм’я, iй дають iм’я i про неi говорять.