Коханець леді Чаттерлі

– О, певно, що нi! Я мiг би бути гарним письменником або поганим письменником, – але тiльки письменником, драматургом, тобто тим, ким я е i ким менi судилося стати. Про iнше не може бути й мови.

– І ви думаете, що вам судилося бути саме автором популярних п’ес? – спитала Коннi.

– Тiльки так! – вiдповiв вiн, рвучко повернувшись до неi. – У цьому нема нiчого особливого! Як i в популярностi. Моi п’еси насправдi не мають у собi нiчого, що б робило iх популярними. Не в тiм рiч. Вони просто як погода… щось таке, що е очiкуваним на даний момент.

Вiн звiв свiй повiльний, пройнятий незбагненною зневiрою погляд на Коннi, i вона ледь здригнулася. Вiн здавався таким старим… безмежно старим, немовби злiпленим iз прошаркiв рiзноманiтних розчарувань, що вiдкладалися в ньому як геологiчнi пласти. І в той же час вiн був по-дитячому безпорадним. Певним чином, вигнанець, але вiдчайдушно мужнiй у своему щурячому iснуваннi.

– Врештi, вражае й те, що ви стiльки вже досягли як для свого вiку, – розсудливо сказав Клiффорд.

– Менi тридцять… так, менi тридцять! – мовив Майклiс несподiвано рiзко, з дивним смiшком – глухим, переможним, гiрким.

– Ви самотнi? – спитала Коннi.

– Що ви маете на увазi? Чи живу я сам-один? У мене е слуга. Вiн грек, принаймнi вiн так запевняе, – i повний невiглас. Але я його тримаю. А ще я збираюся одружитись. Так, авжеж, менi конче треба одружитись.

– Це звучить так, нiби ви збираетеся вирiзати гланди, – засмiялась Коннi. – То це буде насильство над собою?

Вiн захоплено позирнув на неi.

– Так, ледi Чаттерлi, певною мiрою так. Я зрозумiв, – перепрошую, – зрозумiв, що не зможу взяти за дружину англiйку, навiть iрландку…

– Знайдiть американку, – порадив Клiффорд.

– О, американку! – вiн глухо засмiявся. – Нi, я попрохав одного приятеля знайти менi туркеню чи щось таке… щось ближче до Сходу.

Коннi справдi зацiкавилася цим дивакуватим, меланхолiйним чоловiком, що досяг надзвичайного успiху; казали, що лише з однiеi Америки вiн дiстав п’ятдесят тисяч доларiв.

Інодi вiн був навiть гарним: коли дивився убiк або опускав погляд, а свiтло падало на нього, то на його обличчi з’являвся мовчазний, покiрний вираз, немов у вирiзьбленоi iз слоновоi кiстки негритянськоi маски з глибокими очима, мiцними дугами допитливо зведених брiв, непорушно стиснутими губами. Це була миттева, але чiтко виражена незворушнiсть, незворушнiсть поза межею часу, якоi прагнув Будда i яку iнодi, навiть не прагнучи цього, показують негри.