Вибрані твори

Таке доведення насправдi переконуе багатьох, звiдси й велика кiлькiсть отих, якi згiдно з Ларошфуко не вiрять у «правдиву» посвяту i т. i., вбачаючи в нiй лишень прихований егоiзм. Отож серед психологiв i етикiв, тобто серед людей, якi найбiльш компетентнi в цьому питаннi, згадана теорiя сьогоднi не мае жодного прихильника. Детальнiший ii розгляд обгрунтовано вказуе, що вона грунтуеться на подвiйнiй помилцi: перша з них термiнологiчна, а друга – предметна. Адже психологiчний гедонiзм не тiльки довiльно змiнюе значення поняття «егоiзм», а й понад те хибно представляе фактичний стан справ.

Чи ж правда, що кожен, хто шукае власного задоволення чи уникае власного страждання, заслуговуе називатися егоiстом? Чи е егоiстом той, хто прагне звiльнитися вiд зубного болю або винятково для власноi приемностi запалюе добру сигару? Знаемо добре, що таким вчинкам бракуе ознак егоiзму, що на те, аби певну поведiнку затаврувати як егоiстичну, потрiбне щось бiльше. Тому не кажемо про егоiзм, коли йдеться лише про чиюсь власну приемнiсть або прикрiсть, лише тiльки там, де власна приемнiсть чи прикрiсть сполучаеться з чужою приемнiстю або прикрiстю.

Егоiстом називаемо людину, котра додае собi приемностi безвiдносно до того, чи окупить власну приемнiсть чужою прикрiстю, чи нi; хто шукае власноi насолоди й не зважае на те, що умовою досягнення власного задоволення е невдоволення iншого, той е егоiстом. Це випливае зi самого визначення егоiзму, котрий е нiчим iншим, як байдужiстю до чужоi приемностi i, особливо, до прикростi. У тiй байдужостi до способу, в який гонитва за власним задоволенням впливае на iнших, лежить суттева ознака егоiзму.

Якби люди справдi присвячували себе чомусь лише з огляду на приемнiсть, яку iм це присвячення приносить, то ми б не могли назвати iхню поведiнку егоiстичною, адже, шукаючи власноi приемностi, вони нiкого не кривдять, нiкого не позбавляють насолоди, нiкому не завдають прикрощiв. Оце щодо термiнологiчноi сторони питання.

Однак припускаемо, що прихильники психологiчного гедонiзму мають слушнiсть, вживаючи термiн «егоiзм» на власний манер; зробiмо iм цю тимчасову поступку i назвемо, як вони це роблять, егоiстичною кожну поведiнку, мета якою досягнення чи збiльшення власноi приемностi або усунення чи зменшення власних прикрощiв, незважаючи на те, чи це спричиняе або не спричиняе кривду iншим людям.

Отож, навiть i в такому разi теорiя Ларошфуко не зможе встояти. Адже спростовують iй беззаперечнi психологiчнi факти.