Історія філософії. Античність та Середньовіччя

«Виправдання Паламеда» присвячене тiй самiй проблемi, проте розглядае ii в розвитку. Так, якщо в артистичнiй i риторичнiй царинах формальна конотацiя та психагогiчна функцiя логосу набувають пiдсиленого звучання, iстотно iнакше це вiдбуваеться в царинi юриспруденцii, де суттевим е сповiщення правди, тобто того, що насправдi вiдбулося: вiдомство, якого не мiг уникнути Паламед, несправедливо звинуватило його у зрадi Одiссея. Вирок Паламеда, який не змiг засобами логосу довести iншим, що трапилося насправдi, е трагiчним результатом i тим самим укотре пiдтверджуе, що у спiлкуваннi людей усе розiгруеться у площинi симпатii мiж тими, хто говорить та слухае, у здатностi переконати й зрушити affectus[17 - Стан розуму або тiла, викликаний певним (зовнiшнiм) впливом (лат.

). – Прим. перекл.].

Концепцiя креативностi логосу в полiтичному вимiрi пiдтверджуеться роботою «Епiтафiя», якiй приписуеться функцiя вираження загальних норм спiльного життя, що е найбiльш цiнними та унiверсальними серед позитивних законiв: у цiй пластичнiй здатностi й полягае «чеснiсть дискурсiв», яка виявляеться в «точностi законiв» у такий спосiб, як «м’якiсть мiфiв» у «жорсткому правосуддi».

1.4. Антифонт

Хоча питання про те, чи можна або нi iдентифiкувати софiста Антифонта з Антифонтом iз Рамнута залишаеться вiдкритим, дата його народження локалiзуеться бл. 470 р. до н. е., тодi як смерть, якщо вiн був Рамнутським та належав до членiв олiгархiчноi Ради чотирьохсот, припадае на 411 р. до н. е., на перiод, що не е надто пiзнiм для того випадку, якщо це був софiст, котрий вважаеться сучасником Сократа та Протагора.

Антифонт народився в Афiнах та е автором трактату пiд назвою «Істина», вiд якого збереглися рiзнi фрагменти, вiдновленi за Оксiринхськими папiрусами, а також трактату «Про згоду».

Певно, у «Істинi» (чия назва заявляе про полемiчнi намiри автора на противагу однойменнiй роботi Протагора) висловлена теорiя дiйсностi, основи якоi реконструйованi в широковiдомiй роботi Арiстотеля (87 В 15 DK); звiдси випливае, що Антифонт позначае як arrh?thmiston («позбавлене форми») те, що е фундаментальним у певнiй сутностi, ii глибинну природу, елементарний базис, вiд якого все iнше набувае форми через успiшнi втручання, що накладаються на нього.

Для Антифонта природа (ph?sis) i е тим невизначеним матерiальним базисом, який е умовою кожного формувального акту, що надходить ззовнi та який водночас чинить опiр у своiй елементарнiй сутностi кожнiй спробi отримати його.