Мертвяк їде на Захід

В будинку хтось живе, бо в мене з вiкна хтось цiлиться з рушницi.

– Я не бандит! В мене долар е, вiддам за можливiсть трохи висохнути. Можу свиню зарiзати чи дров нарубати.

– Та в мене тiльки корова!

– То я й подоiти можу, дощ просто страшний, не бачу, куди iхати.

– Ви всi так кажете, а у моеi доньки вже шестеро онукiв, на свого батька кожен схожий!

– То ви в неi спитайте, я ось тут опинився взагалi перший раз у життi та про доньку вашу тiльки зараз почув.

– Едно! Едно! Йди сюди!

З вiкна визирнула якась товста ледi.

– Оцього не знаю.

– То менi можна десь дощ перечекати?

– Отам хлiв, корову не чiпай!

Було б з-за кого так нервувати! Корова звичайна, руда, з рогами. В мене колись така була, стоiть у стiйлi та плямкае. Цiкаво, чого вона не пасеться? День надворi, трава чудова. І де дiти? Всi померли чи сховались, бо незнайома людина пiд’iхала? То чим оцей дiд займаеться? Але то мене не стосуеться. Дощ наче вщух, дякую за дах над головою, то й поiду собi.

А за будинком – аж шiсть могил, от тобi i онуки! Треба тiкати, бо якось не хочеться перевiряти, чи можу я вмерти. Тодi, в власнiй могилi, я просто викопався нагору, як божевiльний хробак. А чи вмер тодi – того не знаю. Але тепер я можу вiдчувати отих чотирьох, болем у шрамах на мiсцi тих, дивом зажилих ран. Чому так? Я не втрачав свiдомостi, я це добре пам’ятаю.

Я просто давився кров’ю, землею, дурiв вiд болю та чекав. Чекав, доки вони пiдуть, тi четверо.

Я iх добре запам’ятав: i мiднi бляшки на ремнi одного з них, довгi вуса другого, перснi на пальцях третього, якими вiн вибив менi зуб, i четвертого, який казав тим трьом, як мене вбивати. Мiг би й нагадати, за що! Менi б легше було.

Бо як це розумiти? Я нiкого не чiпаю, я не вбивав людей аж рiк поспiль! Я придбав ферму, розчистив колодязь i все таке, навiть не бився нi з ким i не дражнив собаку! Хто мене знайшов? І як? Менi ж око вибило, я трохи змiнився.

Так змiнився, що мене моя знайома нафарбована ледi не впiзнала, а про родичiв я вже й не кажу.

Я вже давно не з ними, що б там батько не вичитував про блудного сина з Доброi Книги, от тiльки я зрозумiв, що того сина удома любили та чекали, а не як мене – проклинали. І з-за чого? Я просто не пiшов нi за сiрих, нi за синiх, а втiк у Неваду та охороняв там дилiжанси. І живий та цiлий, бо око менi вибили минулого року, а не тодi.