Дякую тобі

Невелике лiжко, гардероб, письмовий стiл, над яким висiло багато вирiзок дiвчат з свiту моди, вирiзки красивого макiяжу. Свiтлини природи з усiх куточкiв свiту. На iншiй стiнi дзеркало, теж обклеено вирiзками але мене та моiх подруг.

Ми розмовляли, iли пiцу, хохотали до самого свiтання. Десь о 4.15 я заснула. Заснула у обiймах людини, що стала для мене моею галактикою, що дарувала менi спокiй, надiю на майбутне.

Ранок був просто чудесний. Я швидко прийняла душ, почистила зуби. Вiдчуваю запах звареноi кави.

Одягаю класичне темно сине плаття, воно нiби iз стрейчу, тому гарно лягае по моiй фiгурi. Клас. Каблуки + сумка + зачiска – кiнський хвiст. Я готова. Виходжу за дверi…

– Ой! – кажу я сама до себе. Повертаюсь до кiмнатi, на столi духи. Декiлька натискань i я пахну як iмператриця (DsG №3 L—Imperatrice). Це звiсно не оригiнал, але вони неймовiрнi.

– Доброго ранку! – промовляе тато, вiн iсть молочну кашу, моя тарiлка чекае мене навпроти.

– І тобi привiт!

– Як спалось?

– Добре, дякую.

А тобi? Голова не болить? – ну не могла я, щоб не з’язвити.

– Дякую, що накрила мене, ковдра мене зiгрiвала!… Ти ж знаеш, що я люблю тебе? – не пiдiймаючи голови каже вiн. Йому соромно, це добре.

– Пап, ти ж розумiеш що твоi запоi затяглись? Досить вже!

– Це бiльше не повториться.– ми нiби обмiнялись ролями. Я доросла, що вичитуе свою дитину. А вiн маленький хлопчик що провинився i тепер ховае оченята, щоб його не наказали.

– Твоя мати вчора телефонувала! – тихо – тихо прошепотiв вiн.

– Що iй потрiбно? – точнiше якого чорта вона телефонувала.

– Хоче зустрiтись!

– А ти що iй сказав? – я просто в шоцi.

– Дав твiй номер! – я вiдчуваю скiльки невиносимого болю в його словах. Вiн казав, що кохав ii бiльше за життя. Хотiв родину, дiток. А вона – незрозумiло, що вона хотiла. Все зруйнувала. Як мiнiмум нам обом життя, менi i татовi. – Ти зустрiнешся з нею? Менi важко це признавати, але iй дiйсно е що тобi розповiсти! – продовжуе вiн.

– Нi, нам нема про що з нею говорити! – я швидко доiдаю, заливаю в себе каву ще швидше, виходжу до дверей, нi, зупиняюсь та повертаюсь до тата…

– Пап, доречi, я теж тебе люблю! – i образно показую маленьку вiдстань мiж двума зведеними пальцями.

Нiби моя любов маленька – маленька. І посмiшка за секунду з’явилась на його запухлому обличчю. Я знаю його як своi п’ять пальцiв.

Виходжу на двiр, Алекса немае. Ну почекаю п’ять хвилин. Я оглядаюсь по сторонам, його машини не видно.