Дякую тобі

Я бачу на iншiй сторонi стадiону тiнь, i вона двигаеться. Я поспiшно складаю все в пакет, серце колотиться. Блiн – блiн, я вскакую i швидко перебираючи ногами йду до велика. Чому вiн стоiть так далеко? Іду з такою швидкiстю, що здаеться ноги не торкаються землi. Вiдчуття, що душа покине мое тiло.

– Стiй… Мiя, стiй! – почувши уже знайомий менi голос я зупиняюсь, iнстинкт самооборони змушуе поставити мене пакет i стати в стiйку. Якщо вiн посмiе мене образити, я врiжу йому по яйцям. Битись менi доводилось, тому, постояти за себе я зможу.

– Ти що манiяк? Ти чого сидиш у темнотi? – з криком запитую я.-Ти налякав мене! – вiн що дурний, вiн регоче. Смiеться аж заходиться.– Алекс, перестань! – кричу я.

– Глянь на себе! Ти думала, що я манiяк i що, ти зможеш мене вирубити своiм бiлим кросiвком? Ну хiба не смiшно? – оглядаюсь на себе i починаю теж смiятись, я стою в одному тапочку, iнший у руцi. Коли я його зняла? Не пам’ятаю.

– Так, напевно досить нiчних прогулянок. А ти?

– А я напевно проведу тебе спочатку, а потiм теж додому. Звiсно якщо ти не проти?

– Нi, не проти. Ходiмо! – вiн пiдiймае мiй велик, кладе пакет в корзину. Тиша. Хвилина мовчання затяглась, чути лише свист вiтру та спiв свiрчкiв. Ми та луна, прекрасно, мов в кiно. От не люблю я такi моменти, в них люди забувають про реальнiсть.

– Можна питаннячко?

– Так! – з тривогою в голосi шепчу я.

– Чому ти тут одна сидiла, в темрявi?

– Я була не одна, там був i ти! А ти чому?

– Не змiг заснути дома, вирiшив прогулятись. Прийшов на стадiон, хотiв вже пiти, побачив тебе. І залишився, доречi не даремно.– вiн посмiхаеться.

– Чому ти знову смiешся?

– Не бачив щоб хтось, так як ти, поiдав круасани. Ти iх iла з такою пристрастю, кусочки випадали з рота, над губою молочнi вуса i при цьому всьому ти примудрилась ще й наспiвувати пiсню.

– Ахаха, у мене наушник був у вусi i я не iла так як ти розповiдаеш. Я просто люблю солодке i до того ж була нереально голодна. Звiдки ти приiхав? Чому?

– Я не вiдповiм! Ти ж не вiдповiла. Чому ти прийшла сюди так пiзно?

– Не твое дiло! – знову грубiше нiж потрiбно вiдповiдаю я, досить про це.

– Ти ще та злючка! Я хочу стати твоiм другом! Впевнений, ми могли б поладити.