Геніальне кохання

Особливо лютував батько, який вирiзнявся вибуховiстю i якого через це вся жiноча частина сiмейства побоювалася. Пiсля черговоi родинноi сварки Юля в сльозах видалила Дiмочку з усiх iнтернет-контактiв i телефону, проте зачаiла образу на старшу сестру.

У пику Янi вона того ж дня пiдстриглася пiд каре, так що обидвi сестрички нинi виглядали, як двiйнята. Щоправда, в Юлi вiд природи волосся було кучерявiше й кiстку вона мала ширшу, що викликало притамовану заздрiсть Яни, яка сумно позирала на сестринi округлi плечики та сiднички.

Зате Яна була миловиднiша на обличчя, що вигiдно пiдкреслювало ефектне чорне каре. А тут такого козиря в неi вкрали! Цього було досить, аби надовго зiпсувати настрiй завiдувачцi фондiв, що носила свою неповторну зачiску, як королева – корону. Помста Юлi вийшла дiевою, тож рахунок в iхньому протистояннi зрiвнявся.

Пiсля тижневого взаемного бойкоту сестрички нарештi заговорили помiж собою, бо жили спiльно на батькiвськiй квартирi й нiмувати було дико та й незручно. (Батьки вже кiлька рокiв, як перебралися на дачу пiд Киевом, яку власноруч збудував тато, залишивши мiське помешкання неодруженим донькам.

)

Дiвчата перепросили одна одну за образи, обiйнялися й поцiлувалися. Стосунки знову повернулися у звичне русло, хоча вже нiколи не були такими вiдвертими, як ранiше.

Про це мiркувала Яна, влiтаючи у Музей раритетiв, який у суботнiй дообiднiй час був майже порожнiм. Проминувши хол iз вiчно сонною черговою, вона перебiгла через внутрiшнiй дворик до двоповерхового флiгеля, де знаходився кабiнет директора.

Хутко пiднялася старенькими сходами й вiдчинила чорнi, оббитi шкiрою дверi.

Те, що вона побачила, ii приголомшило. Ромашка звично здiймався за своiм широчезним столом зi стацiонарним комп’ютером та вiдкритим ноутбуком. З-поза його могутнього рамена витикав зацiкавлену голову Ясь. А на стiльцi в куточку бiля дверей, закинувши фiгурну ногу за ногу, сидiла… Оце так несподiванка! Та сама мамзель iз Меморiального музею Шевченка, яку Ясь так дотепно охрестив «овечкою Бертою».

Щоправда, дрiбнi кучерики шевченкознавицi тепер були не бiлоснiжними, а мiдно-рудими, що надавало iй вигляду представницi якогось войовничого племенi давнiх амазонок. Та й у самiй ii поставi й очах бринiли iншi нотки – розкутiшi та впевненiшi. Як i Ромашка, вона мала приемну насичену засмагу, що, певна рiч, викликало заздрiсть у таку пору в Киевi. Пiвторамiсячний ексклюзивний тур та купання помiж пальмами явно пiшло обом на користь.