Геніальне кохання

– Бiблiотекар дозволив менi поритися на самотi, поки учнi вiдпочивають, – гукнув вiн зi свого пiддашшя.

Ранiше вiн ii тут не бачив. Може, вона прийшла до Трегубових, якi славилися гостиннiстю i жили в цьому ж корпусi?

– Ви когось шукаете? – продовжив вiн знайомство, бо дiвчина й далi мовчала, нахабно його розглядаючи.

– Я шукала… вас, – упiвголоса видихнула вона, так що Франко не був певен, чи це вона мовила, чи йому почулося.

– Мене?

– Так. Вас.

Це його заiнтригувало, бо вiн, тридцятирiчний чоловiк, лише вдруге перебував у Киевi, та й то з короткочасними вiзитами.

Тож коло його тутешнiх знайомих обмежувалося десятком-другим осiб з пiдозрою на «мазепинський душок», як вважала киiвська полiцiя. Але дiвчина поводилася так дивно, що вiн покинув копирсання на полицях i поквапився униз.

– Я вже спускаюсь! – гукнув вiн, гримотячи дерев’яними сходами з антресолi.

Ще бiльше вiн спантеличився, коли побачив зблизька ii симпатичну парсуну, якусь цiлковиту небуденнiсть i неповторнiсть, що проявлялася не тiльки в дивнiй зачiсцi, яка iй пасувала, але й в усiй тендiтнiй постатi.

– Іван Франко, лiтератор зi Львова! – простягнув вiн iй поцятковану рудими плямами руку. Вiн був у чорному довгому сюртуку, але без претензiй i зовсiм не прилизаний.

– Е-е-е… Янiна Приймак, – вирiшила музейниця змiнити рiдкiсне для ХІХ столiття iм’я Яна на популярнiше польське.

– Виходить, що Ясь i Яся, – заусмiхався Франко. – А мого батька люди кликали Яцьом. Вiн Яковом писався.

– Знаю, – вирвалося в Яни. – Ковалем був.

– Справдi! – щиро здивувався поет. – Але мусите менi зiзнатися, де я вам про це розповiв. Бо я хоч убий не згадаю. Мабуть, так гiпнотично дiе на мене ваша янгольська зовнiшнiсть.

Яна все ще не могла прийти до тями, що розмовляе iз самим Франком. Вiн поводився навдивовижу просто. Говорив м’яким лагiдним голосом. Був невисокого зросту, але кремезний в плечах. Вуса й волосся мав рудi, мов вогонь. А високе чоло та уважнi блакитнi очi дивилися прямо й спокiйно.

В них не було того зухвалого блиску, до якого звикла Яна в поглядах ровесникiв.

– А де… Ольга? – згадала вона про наречену Франка.

– А-а, то ви до неi! Як же я одразу не розчовпав! – заусмiхався рудань. – Вона iз сестрою Антонiною пiшла на примiрку до модистки. Завтра у нас, знаете, особлива подiя…

– Знаю, тому й хотiла побачитися з вами, – випалила Яна, озирнувшись на дверi. Але в бiблiотецi вони були самi.