Героїчні канікули

 – Слабкого нiхто не боiться!

– А спiймали цих злочинцiв? – втрутився у розмову я.

– Тим-то й ба, що нi. Полiцiя лише руками розвела. Мовляв, Хуст – мiсто тихе, спокiйне, всi одне одного знають. Такого вандалiзму ранiше не траплялося. Правоохоронцi виявилися не готовими до масовоi публiчноi наруги.

Ми одразу загомонiли, перебиваючи одне одного, i дiйшли спiльноi думки, що тут дiяла цiла зграя. Бо ж за нiч треба було встигнути заляпати фарбою меморiальнi дошки в рiзних куточках мiста, розбити стелу на цвинтарi й кам’яний хрест на могилi сiчовикiв, обiрвати святковий банер для туристiв.

Дiдусь був просто ошелешений. Хто тут мiг вчиняти такi нахабнi антиукраiнськi акцii?

– Стривайте! Сьогоднi ж 13 березня! – спохопився вiн. – Ви не боiтеся, що вандали знову вiзьмуться за свое напередоднi рiчницi Карпатськоi Украiни?

– Не тiльки не боюся, але й пiдготувався до цього! – загадково усмiхнувся Сергiй Коваль. – Не хотiв вам казати, але вночi я про всяк випадок хочу прогулятися цвинтарем та центром мiста.

– Чудова iдея! – схопив його за правицю дiдусь i почав ii нервово трясти. – Я йду з вами! Навiть не заперечуйте! Вам обов’язково потрiбен напарник! Двое бiльше можуть, як один. До того ж злочинцi спробують на вас напасти. Вони можуть бути озброенi.

– Панове! – озвався я. – Як собi хочете, але я не вповноважений залишати дiдуся самого. У мене сувора iнструкцiя вiд батька: вiд дiда нi на крок.

Старий приречено розвiв руками.

– А скiльки тобi рокiв, легiнику? – покуйовдив мого чуба iсторик.

– Чотирнадцять, пане отамане! – трохи прибрехав я. – І я вже вмiю за себе постояти!

– Тодi приймаемо до нашого козацького гурту! Тим паче що Бог трiйцю любить!

– Ура! – загукав дiдусь. – Із дiтей люди бувають!

Вiн, напевно, зрадiв найбiльше.

– Украiнцi гукають не «урря», а «слава!», – виправив його Коваль.

– Слава! – упiвголоса мовив дiд i озирнувся.

Ми засмiялися i вирiшили йти додому, аби повечеряти й добряче вiдпочити перед нiчним чергуванням. До могили прабабцi Марii надумали сходити вночi.

Роздiл 6

Поки господиня накладала на стiл печену бульбу iз засмаженою домашньою ковбаскою, яку на Закарпаттi називають «пикницею», я вже встиг прочитати листа вiд Яни.

«Ясю-кохасю! Спочатку пiдрости, аби менi не соромно було прогулятися з тобою пiд ручку. А то ще люди подумають, що ти – мiй молодший братик.