Героїчні канікули

 – Навiть не знаю… Воно стояло в кабiнетi наших працiвникiв. Але поламалося, чи вони придбали новi стiльцi, вже не пригадую. Давно його слiд викинути, але руки весь час не доходять. Роботи, знаете, по горло. Якщо вас цiкавлять меблi з лози, то iх тут виготовляють неподалiк – у селi Іза. Це п’ять кiлометрiв звiдси. Там навiть плетенi дивани е.

– Володимире Васильовичу, гляньте, чи добре ми повiсили тi два банери, – зазирнув до директорського кабiнету молодик у синьому робочому комбiнезонi з довгою викруткою в руках.

– Усе, любi моi, мушу бiгти! – театрально приклав руки до грудей директор i випровадив нас iз пiдсобки.

 – Завтра iз задоволенням вiдповiм на вашi запитання! І продовжимо наше приемне знайомство. Обiцяю!

Дiди гаряче прощалися з гостинним музейником, плескаючи один одного по плечах, а я стояв як укопаний. Нiчого собi виклик чи, радше, вибрик долi! Це ж треба проiхати тисячу кiлометрiв, аби тут знайти те, що загубив у Киевi… Але стоп, треба спочатку прийти до тями. Може, й справдi це звичайнiсiньке продавлене крiсельце, яких сотнi плетуть в Ізi з притисянськоi лози.

Спочатку його треба перевiрити, а далi вже будувати наполеонiвськi плани. У будь-якому разi поiздка на Закарпаття одразу набула гостренького присмаку пригоди. Вечiр перестав здаватися нудним.

– Ми не встигнемо на цвинтар! – спохопився дiдусь i потягнув мене за собою. Ми ще раз поручкалися з директором на схiдцях музею (уже вкотре – втрете, вчетверте?) i нарештi попрямували на таемничу Замкову гору, яка пiдносилася прямо перед нами.

Роздiл 5

Бiля триповерхового сiрого напiвкруглого будинку, увiнчаного аж трьома прапорами (Украiни, Євросоюзу та, вочевидь, мiсцевим), ми зупинилися.

– Перед нами головна споруда Карпатськоi Украiни – будинок уряду. Саме тут, на другому поверсi, ось там, бiля балкона, – показав правицею iсторик угору, – знаходився кабiнет Августина Волошина, спочатку прем’ер-мiнiстра, а в останнi два днi – президента. Я вже неодноразово наполягав, аби на будiвлi встановили меморiальну дошку.

Але поки що, як бачите, тут нема жодноi згадки про найвизначнiшу подiю в iсторii Хуста.

Сергiй Коваль пiднявся схiдцями до великих скляних дверей.

– Гляньте, яке тут чудове мiсце для пам’ятноi таблички! – поклав вiн руку на сiру стiну. Згори над ним блимав електронний годинник, який показував дату, час i температуру повiтря. На iншiй стiнi висiла вивiска «Хустська мiська рада».

– Цiкава будiвля, – зауважив дiд. – Імпозантна. Модерна.