Пригоди Олівера Твіста

– О, Шарлотто, яке щастя, що вiн нас усiх не зарiзав серед ночi!

– Велике щастя, панi, – вiдповiла та, – сподiваюся, це буде наука хазяiновi не брати бiльше до хати цих пройдисвiтiв, що народжуються вбивцями й розбишаками. Бiдолашний Ной! Вiн був на волосинi вiд смертi, коли я вскочила.

– Бiдна крихiтко, – жалiсно глянула на нього мiсiс Соуерберрi. «Бiдна крихiтка» (горiшнiй гудзик ii жилета був на одному рiвнi з макiвкою Олiверовоi голови) старанно витирала кулаком очi, шморгала носом i сопла, щоб видушити кiлька сльозин.

– Що робити? Хазяiна нема вдома, в хатi самi баби, а вiн ось-ось висадить дверi! – Олiвер дiйсно так грюкав i стукав у гнилу дерев’яну загородку, що це було цiлком правдоподiбно.

– Господи! Господи! Що робити, панi? – лементувала Шарлотта. – Хiба що послати по полiцiю.

– Або по солдатiв, – додав Клейполь.

– Нi, не те, – заперечила мiсiс Соуерберрi, згадавши про Олiверового старого приятеля. – Ною, бiжи-но хутчiй по мiстера Бембля i скажи, щоб вiн негайно йшов сюди; не шукай кашкета, бiжи як стоiш! Притьмом! Ага, притисни ось цього ножа до гулi – опух швидше спаде.

Нiчого не одказавши, Ной кинувся прожогом надвiр: перехожi здивовано дивилися вслiд розхристаному хлопцевi, що нiсся як вiтер вулицями, без шапки на головi й з лезом ножа над оком.

Роздiл VII

Олiвер не скоряеться

Ной гнався чимдужче до притулку, нi на мить не зупиняючись i не озираючись навколо.

– Що з тобою, хлопче? – скрикнув вiн.

– Мiстере Бембль! Мiстере Бембль! – закричав Ной з добре вдаваним жахом i так голосно й розпачливо, що Бембль одразу почув його i вискочив на його лемент як ошпарений з своеi хати, забувши навiть одягнути свого трикутного капелюха.

(Цей цiкавий факт треба вiдзначити, бо вiн свiдчить про те, що пiд впливом якогось могутнього iмпульсу навiть парафiяльнi сторожi здатнi втрачати владу над собою й забувати власну гiднiсть.)

– О, мiстере Бембль, – скрикнув Ной, – Олiвер, сер, Олiвер…

– Що? Що? – перебив його мiстер Бембль, i його холоднi очi радiсно заблищали.