Пригоди Олівера Твіста

Його милi жарти почалися з того, що вiн задер ноги на стiл, смикнув товариша за волосся, сiпнув за вухо, назвав його пiдбрехачем, хвалився, що з насолодою дивитиметься, як його колись пiднiмуть на шибеницю, i взагалi дратував його на всi заставки, якi могла вигадати уява злого, зiпсованого вуличного хлопчиська.

Але все було марне: Олiвер не заплакав. Тодi Ной спробував пiдпустити ще кращого жучка, яким не гидуе багато значно вищих за Ноя людей у своiй безглуздiй гонитвi за дотепами.

– Як ся мае твоя матка, пiдкидьку, га? – почав Ной.

– Вони померли, – не смiй менi говорити про них.

Говорячи це, Олiвер увесь зашарiвся й почав важко дихати, а губи й нiздрi йому дивно затремтiли; мiстер Клейполь одразу зрозумiв, що це безперечний симптом близьких слiз, i тому провадив далi.

– А чого вона померла, пiдкидьку?

– З розбитого серця, – так казали менi нашi старi богадiлки, – тихо мовив Олiвер, говорячи бiльше до себе самого, анiж вiдповiдаючи Ноевi.

– Траляля-ля-ля, – зареготався Ной, угледiвши, як по щоцi Олiвера помалу скотилася сльоза. – Чому, слинько, реви розпустив?

– У кожному разi не через тебе, – озвався Олiвер, хутко змахуючи сльозу.

– Звичайно, не через мене, – вищирив зуби Ной.

– Не через тебе, – iз серця, – обiрвав його Олiвер.

– Стережись, стережись! – скрикнув Ной. – Слиньку, не пирожся, та й з маткою своею не носись як з писаною торбою! Знаемо ми, хто вона така, знаемо, ого! – Тут Ной красномовно хитнув головою й зморщив, що було сили, свого кирпатого червоного носика. – І знаеш, пiдкидьку, – тоном нещирого спiвчуття, з усiх тонiв найгiршим, – провадив Ной, пiдбадьорений Олiверовим мовчанням, – тепер уже нiчим, а слiзьми тим паче, не допоможеш; та й тодi б ти нiчим не допомiг, i менi самому, i нам усiм тебе дуже шкода, i ми всi тебе вiд щирого серця жалiемо, але ти мусиш знати, пiдкидьку, що матка твоя була звичайнiсiнька шльондра.

– Що ти сказав? – озвався Олiвер, кидаючи на нього меткий погляд.

– Звичайнiсiнька шльондра, пiдкидьку, – спокiйно вiдказав Ной.