Пригоди Олівера Твіста

– Так, так, все що завгодно, – обiцяв вiн, ухиляючись вiд староi, i, тягнучи Олiвера за руку, хутко вийшов з кiмнати.

Другого дня Олiвер з хазяiном повернулися знову до злиденного житла жебракiв. Голоднiй родинi було надiслано допомогу: мiстер Бембль сам своею персоною вiднiс туди напередоднi буханець хлiба й шматок сиру, а сьогоднi вiн з чотирма мешканцями з притулку, що мали нести труну на цвинтар, прийшов загодя. На рам’я жебракiв накинули чорнi старi пелерини, непофарбовану труну забили, пiдхопили на плечi й понесли на вулицю.

– Гей, бабко, бери ноги на плечi, – ми вже трохи запiзнилися, – прошепотiв Соуерберрi на вухо старiй, – не можна, щоб панотець на нас чекав. Нумо вперед, хлопцi-молодцi, хутчiш!

Носii тiльки того й чекали й вирушили швидким кроком пiд своiм легким тягарем; чоловiк i мати покiйницi похапцем подалися за ними. Бембль i Соуерберрi йшли попереду на пристойному вiддаленнi вiд труни, а Олiвер, щоб не вiдстати, бiг пiдтюпцем поруч.

Проте так поспiшати не було наглоi потреби: коли похiд прийшов до похмурого, порослого жаливою закутка кладовища, вiдведеного для дармових могил, – панотця ще не було; причетник, що грiвся бiля вогню в ризницi, сказав, що на нього доведеться чекати годину, а то й двi. Труну поставили над краем могили, i родичi покiйницi залишилися покiрно чекати на панотця пiд холодним дрiбним дощем на грузькiй мокрiй глинi; якiсь вуличнi хлопчиська, зацiкавившись видовиськом, забiгли на цвинтар i заходилися тим часом гратися помiж надгробками в схованки, а коли це надокучило, почали перестрибувати через труну.

Минула година або й бiльше. Нарештi Бембль, Соуерберрi й причетник угледiли здалеку панотця й кинулися наввипередки до могили. Слiдом за ними з’явився i священик, накладаючи на себе дорогою стихаря.

– Ну, Бiллi, засипай! – звелiв мiстер Соуерберрi могильниковi.

Це було не дуже тяжко. Братська могила була так щiльно набита трунами, що остання труна лише на кiлька футiв угрузла в землю.