Світова гібридна війна: український фронт

Демократичнi режими у Тбiлiсi й Киевi стали об’ектом неприхованоi ненавистi не лише правлячоi верхiвки Росii, але й усього вiдродженого «радянського народу», що, попри новi мiждержавнi кордони, зберiг свою свiтоглядну i психологiчну еднiсть. Ця еднiсть у нових умовах, з одного боку, забезпечувала стабiльнiсть авторитарних режимiв, а з iншого – пiдживлювала сподiвання керiвника РФ на iмперський реванш. Така амбiвалентнiсть антидемократичного тренду, який легiтимiзуе дiючi режими в пострадянських республiках, але водночас i пiдривае легiтимнiсть самих цих державних утворень, стане реальною проблемою вже згодом.

А в умовах протистояння iз загрозою «кольорових» революцiй вона залишалася, певною мiрою, прихованою.

Тим часом Захiд, який намагався спрямувати процеси демократичних перетворень пiсля краху комунiзму, саме в момент кардинальноi змiни тренду на пострадянському просторi був зайнятий iншими проблемами. Сполученi Штати вступили у тривалий перiод «боротьби з тероризмом» i зосередили свою увагу на забезпеченнi власних iнтересiв на Близькому Сходi, а також на протистояннi зi зростаючою економiчною потугою Китаю з акцентом на Тихоокеанському регiонi.

У принципово новий перiод свого iснування вступив i Європейський Союз, який пiсля перiоду стрiмкого зростання опинився перед проблемою внутрiшньоi нестабiльностi та iнституцiйноi спроможностi. Закономiрною реакцiею стало зосередження на внутрiшнiх проблемах ЄС, якi вимагали дедалi бiльшоi уваги i значних ресурсiв.

Результатом стало те, що пострадянськi краiни, якi обрали демократичну модель на початку 2000-х рокiв, опинилися сам на сам з коалiцiею пострадянських авторитарних режимiв на чолi з В. Путiним i без суттевоi пiдтримки лiберального свiту, що стало очевидним, зокрема, пiсля Бухарестського самiту НАТО.

Таким чином, доля демократичного транзиту на просторi колишнього СРСР була вирiшена явною нерiвнiстю сил. І, в першу чергу, йшлося про нерiвнiсть економiчних потенцiалiв та важелi економiчноi залежностi, якi, зокрема, повною мiрою використала Росiя для послаблення режимiв, сформованих пiсля «кольорових» революцiй у Грузii та Украiнi.

До економiчних важелiв також додалися полiтичнi, iдеологiчнi, iнформацiйнi, а з 2008 р. – i вiйськовi. Демократично орiентованi керiвники в результатi демократичних виборiв були змiщенi, а сама демократiя стала тлумачитися для пострадянськоi державностi як нежиттездатна полiтична форма.