Три мушкетери

Але кулак його так i не торкнувся жодноi щелепи, а шпага так i лишалася весь час у пiхвах. Але це зовсiм не означае, що вигляд нещасноi шкапи дивноi мастi не викликав на обличчях перехожих посмiшку, скорiше навпаки. Проте перехожi не давали волi своiм веселощам, бо над цiею подобизною коня подзенькувала чималих розмiрiв шпага i люто зиркали палаючi очi. Та коли смiх усе-таки переважав над обачнiстю, то перехожi – як маски в античному театрi – посмiхалися лише однiею половиною обличчя. Тож д’Артаньян, не кинувши й тiнi на власну гiднiсть i не вiдступивши й кроку вiд приписiв, що iх диктувало йому сумлiння, дiстався злощасного Менга.

Але там, бiля самих ворiт «Вiльного мiрошника», злазячи з коня й марно сподiваючись, що хтось-таки – хазяiн, слуга чи бодай конюх – притримае його стремено, д’Артаньян помiтив у вiдчиненому навстiж вiкнi нижнього поверху високого, з непривiтним обличчям дворянина. Цей пихатий вельможа про щось розмовляв з двома чоловiками, якi, здавалося, шанобливо слухали його.

Д’Артаньяновi, звичайно, вiдразу спало на думку, що говорять про нього, i вiн наставив вухо. Цього разу вiн помилився тiльки наполовину: говорили не про нього, а про його коня. Дворянин, певно, перелiчував усi його достойностi, а що слухачi, як ми вже казали, виявляли до промовця всiляку повагу, то раз у раз вибухали реготом. Позаяк навiть легкоi посмiшки було досить, щоб розгнiвати нашого героя, стае цiлком очевидним, як вплинула на д’Артаньяна така бурхлива веселiсть цих добродiiв.

А проте д’Артаньян вирiшив спершу як слiд роздивитися нахабу, котрий так вiдверто глузував з нього, i став безцеремонно розглядати незнайомого. Це був чоловiк рокiв сорока – сорока п’яти, з чорними проникливими очима, блiдуватим обличчям, з виступаючим носом i чорними, старанно пiдстриженими вусами, вбраний у камзол i фiолетовi штани зi шнурами того ж кольору, без усякоi обробки, лише зi звичайними прорiзами, крiзь якi видно було сорочку. Штани й камзол, дарма що новi, були пожмаканi, так, наче iх щойно вийняли з дорожньоi валiзи.

Отож тiеi самоi митi, коли д’Артаньян пропiкав сердитим поглядом чоловiка у фiолетовому камзолi, той вiдпустив на адресу беарнськоi конячини одне зi своiх ущипливих i глибокодумних зауважень.