Три мушкетери

Проте вiн чемно вiдповiв на привiтання юнака, що вклонився йому мало не до землi. Почувши беарнську говiрку, вiн усмiхнувся, бо вона нагадала йому молодiсть i рiднi краi – спогади, що можуть у будь-якому вiцi змусити людину усмiхнутися. Але, пiдiйшовши до дверей передпокою i зробивши рукою знак, нiби прохаючи в д’Артаньяна дозволу спочатку закiнчити з iншими вiдвiдувачами, а вже потiм придiлити увагу йому, вiн тричi гукнув, з кожним разом усе голоснiше, i щоразу з рiзними iнтонацiями – вiд наказовоi до повного роздратування:

– Атосе! Портосе! Арамiсе!

Обидва мушкетери, з якими ми вже встигли познайомитись i яким належали два останнiх iменi, одразу розкланялися зi своiми спiврозмовниками й заквапилися до кабiнету, дверi якого зачинилися за ними, щойно вони переступили порiг.

?хня манера триматися хоча й видавала деяке занепокоення, проте своею невимушенiстю, сповненою водночас i гiдностi i покiрностi, викликала захоплення д’Артаньяна, якому цi люди здавалися напiвбогами, а iхнiй начальник – Юпiтером-олiмпiйцем, що тримае в десницi своi блискавки.

Мушкетери ввiйшли, i дверi за ними зачинилися, а передпокiй знову сповнився гамором вiд розмов, поживою для яких став, безперечно, виклик мушкетерiв. Пан де Тревiль, насупивши брови, кiлька разiв мовчки пройшовся по кабiнету повз Портоса й Арамiса, що завмерли, виструнчившись, мов на плацу, а потiм нараз зупинився навпроти i, змiрявши iх поглядом вiд голови до п’ят, роздратовано спитав:

– Чи вiдомо вам, панове, що сказав менi король учора ввечерi? Чи вiдомо вам про це?

– Нi, – помовчавши трохи, вiдповiли обидва мушкетери.

 – Нi, пане капiтан, нам нiчого про це невiдомо.

– Але я сподiваюсь, що ви зробите нам честь i розповiсте про це, – ввiчливо додав Арамiс, гречно вклоняючись.

– Король сказав менi, що вiдтепер набиратиме собi мушкетерiв iз гвардiйцiв пана кардинала.

– Із гвардiйцiв пана кардинала? А чому ж так? – здивувався Портос.

.

– Його величнiсть певен, що його поганеньке винце можна полiпшити, лише розбавивши порцiею справжнього доброго вина.

Обидва мушкетери почервонiли по самiсiнькi вуха. Д’Артаньян не знав, куди йому подiтись, i ладен був провалитися крiзь землю.

– Так-так, – вiв далi пан де Тревiль, усе дужче запалюючись. – І його величнiсть мае рацiю, бо, присягаюся честю, сором дивитися на королiвських мушкетерiв.