Три мушкетери

– Отже, сьогоднi, панi…

– Сьогоднi, добродiю, я вiдчуваю тiльки вдячнiсть.

– Ви надто добрi, – сумно зауважив д’Артаньян, – i зловживаете моiм коханням.

– Нi, добродiю, я користуюся вашим благородством – ото й усе. Але повiрте, е люди, якi вмiють не забувати своiх обiцянок.

– О, ви робите мене найщасливiшою людиною у свiтi! Не забувайте цього вечора, не забувайте про свою обiцянку!

– Будьте певнi! Настане час, i я згадаю про все. А тепер iдiть, заради всiх святих, iдiть! На мене чекали рiвно опiвночi, i я вже запiзнююсь.

– На п’ять хвилин.

– Так, але iнодi п’ять хвилин – це п’ять столiть.

– Коли кохаеш!

– А хто вам сказав, що на мене чекае закоханий?

– На вас чекае чоловiк! – скрикнув д’Артаньян. – Чоловiк!

– Ну от, ви знову за свое, – мовила панi Бонасье з легкою усмiшкою, в якiй проступав вiдтiнок нетерпiння.

– Нi! Я йду, я залишаю вас. Я довiряю вам, я хочу, щоб ви повiрили, що я справдi вiдданий вам, нехай навiть ця вiдданiсть i межуе з дурiстю. Прощавайте, панi, прощавайте!

Вiдчуваючи, що йому забракло сил просто так вiдпустити ii руку, д’Артаньян буквально вiдiрвався вiд неi й кинувся бiгти.

Панi Бонасье, тим часом, узявшись за молоток, постукала в дверi так само, як перед тим у вiконницю: три удари неквапом через рiвнi промiжки часу. Добiгши до рогу вулицi, д’Артаньян озирнувся: дверi вiдчинилися й зачинились. Гарненька дружина галантерейника зникла за ними.

Д’Артаньян продовжував свiй шлях. Вiн дав слово не вистежувати панi Бонасье, i, навiть якби його життя залежало вiд того, куди саме вона пiде або хто проводжатиме ii, д’Артаньян однаково повернувся б додому, бо заприсягнувся, що зробить саме так.

За п’ять хвилин вiн був уже на вулицi Могильникiв.

«Бiдолашний Атос! – думав вiн. – Вiн не зрозумiе, що все це означае. Вiн, певне, заснув, чекаючи на мене, або повернувся додому, а там довiдався, що в його квартирi побувала жiнка. Жiнка в Атоса! Але ж була жiнка в Арамiса, – мiркував далi д’Артаньян. – Усе це дуже дивно, i менi достобiса кортить дiзнатися, як подii розвиватимуться далi».

– Жахливо, пане, жахливо! – вiдповiв йому голос, який напевне належав Планше.

Як виявилося, д’Артаньян, розмовляючи сам iз собою, що нерiдко трапляеться з людьми, чимось дуже заклопотаними, непомiтно для себе опинився в пiд’iздi свого будинку, в глибинi якого були сходи, що вели в його квартиру.

– Жахливо? Що ти верзеш, дурню? – спитав д’Артаньян. – Що сталося, зрештою?

– До лиха та ще лихо.