Лемберг. В’язниця душ

Вiн усе ще стерiг тiло Вольфович у покоях пiд номером «39», а оскiльки тi були зовсiм поряд, то Самковський почув зойки портье i грубуватi окрики Вiстовича.

Ад’юнкт зупинився в дверях i втупився поглядом у нерухоме тiло.

– Хто це? – здавлено запитав Самковський.

Було видно, як сильно йому не хочеться возитися з iще одним трупом.

– Схоже, що це наш дорогий Франц Тепфер, якого я сьогоднi сподiвався побачити в купе вiденського потяга, – сердито видихнув комiсар, – вiн, бачте, вирiшив залягти собi в шафi…

Ад’юнкт нахилився над тiлом.

– Вiд нього смердить алкоголем, – сказав Самковський.

– Я помiтив, – вiдповiв комiсар.

– Кого ж тодi бачили вранцi? Хто здав ключi вiд цього номера? – запитав ад’юнкт.

– Убивця, Самковський, убивця… – Вiстович знову одягнув свiй плащ. – Дочекайтесь лiкаря i дайте менi знати, коли цей добродiй отямиться…

Комiсар попрощався i вийшов iз номера. Унизу вiн уже вкотре за сьогоднi зустрiвся з чорнявою рецепцiонiсткою.

– Пане комiсаре, – стомлено мовила та, – як довго ще полiцiя тут перебуватиме?

– Як вас звати? – замiсть вiдповiдi мовив той.

– Данута, – вiдповiла та, – а чому пан питае?

– Бо сам не можу дати ствердноi вiдповiдi, красуне…

* * *

Вийшовши з готелю, Вiстович поволi рушив Трибунальною на Ринок, а звiдти через Галицьку на площу Фердинанда. Поодинокi перехожi перебiгали, ховаючись пiд парасольками, здебiльшого з костелу до фiакра або куди-небудь в кав’ярню чи господу, де на них уже чекала добра житня «балабанiвка».

З ресторацii готелю «Жорж» долинув запаморочливий запах свiжих «кайзерок». Вiстович, пригадавши, що не встиг сьогоднi поснiдати, ковтнув слину, але рушив далi, на Академiчну. Спочатку слiд було зайти в дирекцiю полiцii.

У кабiнетi було сиро i смердiло вчорашнiм тютюном, тому комiсар найперше прочинив вiкно i, не знiмаючи плаща, сiв за свiй стiл. Крiм нього, тут працювали ще двое, але, звiсна рiч, нiкого з них сьогоднi не було.

Раптом дверi прочинились, i Вiстович рiзко схопився з мiсця. Усередину зайшов невисокий гостроносий чоловiк в капелюсi i такому ж, як у нього самого, промоклому плащi. Обабiч носа була пара уважних очей, а над ними рiвними дугами сивiли брови.

– Сидiть, не вставайте, Вiстовичу, – сказав вiн спокiйним тоном.