Лемберг. В’язниця душ

В ii невеличку вiллу на Понiнського Вiстович щоразу заходив якимось обережним i навiть злодiйкуватим кроком. І тiльки в затишнiй напiвтемнiй вiтальнi вiн мiг нарештi заспокоiтись.

Цього вечора на столику бiля вiкна вiн побачив своi квiти. До нього навiть долинув iхнiй аромат. Вiстович згадав, що збирався принести вино, але натомiсть сам нахлявся горiлки i почувався трохи непевно на ногах. Окрiм усього, проклятущим флячкам не сидiлося в шлунку, i вони прагнули назовнi, провокуючи мерзенну гикавку.

Зiп’явшись на носки, жiнка допомогла йому зняти капелюха i плащ.

– Бейло, – промовив до неi комiсар, – я почуваюся таким брудним поруч з тобою.

– Отже, тобi треба помитися, – засмiялась вона.

Мiцна чорнюща кава з цинамоном заспокоiла нарештi непокiрнi флячки всерединi, i Вiстович подумки присягнув, що вiдтепер ноги його не буде у Шнайдера. Вiд свiту, бруду та своеi дружини вiн заховався спершу в гарячiй ваннi з якоюсь запашною олiею, а потiм у спальнi Бейли, поклавши голову на ii тендiтнi колiна.

* * *

У кав’ярнi «Рембрандт» були не радi полiцiянтам. Власник закладу намагався посмiхатись i навiть наказав кельнерам пригостити Вiстовича та Самковського кавою з пляцком, проте було видно, що найбiльше йому хочеться, аби тi чимшвидше забралися пiд три чорти. Однак полiцiянти не поспiшали. Миттю проковтнувши дармовi пляцки, вони смакували дармовою кавою, розглядаючи на стiнi двi копii рембрандтiвських полотен: «Данаю» та «Урок анатомii доктора Тульпа». І якщо перша картина спонукала до iнтимних бесiд, то друга, радше, провокувала манiакальнi думки.

Вiстовичу подумалось, що це своерiдне протиставлення мало на метi показати двi межi, а значить, два сприйняття людського тiла. Прекрасна оголена Даная була об’ектом бажання та естетичноi насолоди, а розiтнений труп демонстрував внутрiшнiй гидкуватий людський механiзм.

– От яке мальовидло полюбляють збоченцi, – тихо промовив Самковський.

Вiстовичу не хотiлось обговорювати з ним тему живопису, тому замiсть вiдповiдi комiсар мовчки вказав на пiдпис пiд Данаею.

Очевидно, цi щедрi дарувальники i були тим самим клубом, про який згадував Тофiль.

За кiлька хвилин до них знову пiдiйшов господар, аби запитати, чи смакували гостям пляцки.