Король болю

Хоч вершник, який раптово став iхнiм проводирем, виглядав досить зловiсно, слiдом за ним утворювався зручний безвiтряний тунель, рухатись крiзь який було легко i безпечно. Буревiй лютував i далi, проте подорожнiх вiн бiльше не торкався. Ким був цей дивний незнайомець Христоф i Софiя не замислювались. Якщо тому захотiлося iх врятувати, то хай буде вiн хоч дiдьком.

Проiхавши так декiлька миль, вершник зупинився. Христоф помiтив, що вiтер також ущух, а пiд копитами коней виявився рiвний битий шлях, отже незнайомець вивiв iх куди слiд.

Вони з Софiею ще раз вгледiлись у його постать i цього разу вдалося таки роздивитися його риси. Втiм, вiд побаченого подорожнiх пройняв жах. Обличчя невiдомого було сiрого, аж землистого кольору. Складалося враження, що череп просто обтягнули старою змертвiлою шкiрою. Очi незнайомця були посадженнi глибоко всерединi, тому очицi здавались порожнiми.

Їхнiй проводир загортався в темний промоклий плащ, з-пiд якого стримiла шабля без пiхов, а над халявою чобота з доброi шкiри виднiлось рукiв’я кинджалу.

Очевидно, цьому добродiю частенько доводиться вступати в герць.

– Це дорога до Огродинця,[3 - Огродинець (або Огродзенец, пол. Ogrodzieniec) – мiстечко неподалiк Кракова.] – раптом озвався вiн голосом, подiбним до скреготiння катiвськоi диби, – чи ви збиралися до Кракова?

– Так, але спочатку нам потрiбна саме ця дорога, – вiдповiв Христоф, вiдчуваючи несамовите бажання попрощатися з цим чоловiком, – чи могли б ми якось вiддячити пану за наш порятунок?

– Прийде час, вiддячите, – вiдповiв той, – будьте певнi, я не забуваю своiх боржникiв.

Вдалоi дороги!

З цими словами вiн пришпорив коня i, рушивши, за кiлька хвилин зник iз виду. Христоф вiдчув, що його супутниця тремтить чи то вiд холоду, чи то вiд страху i, вiдгорнувши полу свого плаща, накрив ii плечi. У вiдповiдь вона притулилася до нього, мов злякана сарна, загнана мисливцями.

Дорога, на яку вказав незнайомець, тягнулася далi рiвним полотном, де-не-де продiрявленим калюжами, але була затишною, мов стара сорочка.

Вiтер ущух, свiт довкола побiлiшав. Тiльки обламанi гiлки i навiть цiлi дерева, вивернутi корiнням догори нагадували про те, що тут лютувала стихiя.

Приблизно за десять миль вдалинi зависочiв гостроверхий замок. Тримаючись своею основою за скелi, що слугували йому надiйною опорою, вiн здалеку був подiбний до велетенського бiлого орлиного гнiзда. Втiм, для птахiв воно здавалось занадто низьким, а для людей – занадто високим.