Король болю

– Скажiть менi, де знаходиться дитина, ваша милосте, – промовив львiв’янин.

Король облизав сухi потрiсканi губи.

– В Познанi, – прошепотiв вiн ледь чутно.

– В Познанi, – повторив Христоф.

– Це хлопчик? – знову запитав вiн.

– Так…

– Пам’ятаете iм’я?

– Звiсно, – навiть у слабкому голосi почулося щире обурення, – звiсно…

Христоф замовк i став чекати, доки король назве iм’я сина.

– Звiсно… – втрете сказав той, – його звати… Франциск, здаеться…

– Франциск, – Христоф повторював сказане, аби впевнитись, що розчув правильно.

– Йому мае бути трохи бiльше року…

– Зрозумiв, ваша милосте.

Христоф спробував пiдвестись, але король зупинив його легким холодним дотиком.

– В Познанi знайдiть… абата Купiдуру… Це наш друг. І вiн знае…

Сiгiзмунд, здавалося, заговорив з останнiх сил.

– … мою таемницю.

– Лiкарю! – тiеi ж митi гаркнув Свенсон, бачачи, що король утратив свiдомiсть.

Дверi розчинились, i той, кого кликали, увiрвався в покоi. Опинившись бiля лiжка, вiн сердито вiдштовхнув Христофа, на додачу змiрявши його пiдозрiлим поглядом.

– Забирайтесь звiдси, – просичав ескулап.

Чоловiк слухняно звiвся на ноги й попрямував до виходу, жодним чином не вiдповiвши на цю грубiсть. Лiкаря в цю мить можна було зрозумiти.

Бiля дверей його зупинив Свенсон.

– Де ви зупинились? – запитав вiкiнг.

– В постоялому дворi, в «Кривого Яцка».

– Це той гадючник на Клепажу?

– Так.

– Я навiдаюсь за декiлька годин. Справа, як бачите, пильна.

– Буду чекати.

З цими словами Христоф вийшов з покоiв i, ледь не загубившись у безкiнечних лабiринтах коридорiв та сходiв, подався геть з королiвського палацу. Замок височiв над мiстом, а пiд ним простягалась темна пелена нiчного Пiдзамча, крiзь яку то там, то там пробивалися вогнi будинкiв i вулиць. Львiв’янин спустився донизу, просто в обiйми мiськоi ночi, iнстинктивно поклавши руку на ефес шаблi, що висiла в нього на поясi. Звiдси до Клепажу було не надто далеко, проте о такiй порi неприемностi могли спiткати на кожному кроцi навiть озброеного чоловiка.

– Агов, любчику… – гукнула до нього якась шльондра.

– Гей, ти, к-к-курви с-с-сину, – ледве вимовляючи слова, озвався до нього п’яний солдат, якому, видно, хотiлося бiйцiвських пригод, а проте не вистачало сил навiть на те, щоб пiдвестися з калюжi власноi сечi.