Король болю

Король перевiв погляд на вiкно, за яким висiла глупа нiч.

– Вiд ранку, кажеш…

– Закликати його? – знову озвався розпорядник.

– Якщо вiн дочекався, то заклич…

Вiкiнг вклонився i вийшов за дверi.

– Христофор… – повторив монарх iм’я прохача.

Королю пригадалась мiсячна нiч в полi, куди його вивiв цей вiдчайдух. Замок Острозького, що був перед цим для Сiгiзмунда в’язницею, лишався за спиною, а попереду сiрiла в темрявi дорога, що провадила до загонiв королiвськоi армii. Це була дорога свободи.

Тодi монарх запитав, чим може вiддячити своему рятiвниковi. Христоф попросив про помилування для якоiсь львiвськоi дiвчини, звинуваченоi у вiдьмацтвi. Сiгiзмунд просто в сiдлi пiдписав документ i наостанок запросив смiливця до Кракова, до себе на службу… Видно, Христоф тiльки через роки прийняв його запрошення.

Дверi покоiв знову прочинились, i досередини зайшов спочатку Свенсон, а потiм той, хто просив авдiенцii. На стомленому обличчi прохача виднiлася радiсть, очевидно вiд того, що прочекав вiн на прийом усього пiвдоби.

Вклонившись королю, Христоф зачекав, доки той до нього озветься.

– Я згадав, де ми зустрiчалися, добродiю. Ви порятували мене вiд полону того схизмата Острозького, – вимовив монарх.

– Мав за щастя служити вашiй королiвськiй мосцi, – вклонився Христоф.

– Ви не просто служили, ви ризикували життям.

– Ризикувати i, якщо буде потрiбно, вiддати життя за свого короля – це обов’язок кожного, хто називае себе людиною честi, – трохи улесливо, але твердо мовив прохач, – я, власне, прибув для того, щоб запропонувати вашiй королiвськiй милостi свою шаблю i свою вiрнiсть.

Сiгiзмунд усмiхнувся.

– Схоже, менi вони знадобляться, Христофе, – мовив вiн, – пiдiйдiть ближче…

Чоловiк зробив два кроки до лiжка, на якому лежав монарх. Розпорядник короля залишився на мiсцi.

– Ви також пiдiйдiть, Свенсоне, – звернувся до нього Сiгiзмунд, – даруйте, я нiчого вам не сказав. Але в мене, як i ранiше, не буде вiд вас таемниць…

Вiкiнг i Христоф завмерли, чекаючи на продовження королiвських слiв.

Той попросив дати йому води i, щойно Свенсон виконав його прохання, заговорив знову:

– Як бачите, панове, у вашого короля певнi негаразди…

Тут вiн хрипло засмiявся, проте пiдданi не пiдтримали його жарту.

– Тобто я помираю, – вже звичним своiм тоном проговорив Сiгiзмунд, – але це не найгiрше, попри те що ця звiстка зовсiм не тiшить мене.