Харитя

Харитя

Михайло Михайлович Коцюбинський

Михайло Коцюбинський

ХАРИТЯ

I

В печi палав вогонь i червоним язиком лизав челюстi. В маленькiй хатi було поночi, по кутках стояли дiди. На постелi лежала слаба жiнка й стогнала. Се Харитина мати. Шiсть тижнiв поминуло, як помер ii чоловiк, батько Харитин, i вiдтодi бiдна удова тужить та слабуе, а оце вже другий день, як зовсiм злягла. Злягла саме в жнива, в гарячий час, коли всi, хто вмiе жати, подались на ниву збирати на зиму хлiб. I вдовине жито поспiло, та нема кому його жати: сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить недужа: тяжка слабiсть спутала руки й ноги, прикувала до постелi… Лежить бiдна мати Харитина та б’еться з думами…

Рипнули дверi.

– То ти, Харитю? – почувся млявий голос слабоi.

– Я, мамо!

З дверей виткнулось спершу вiдро, до половини виповнене водою, далi русява головка дiвчинина, нахилена набiк до вiдра, а далi права рука, пiднята трохи догори. В хату увiйшла Харитя i поставила коло печi вiдро.

Їй було вiсiм рокiв. Десь дуже важким видалось Харитi те вiдро з водою, бо, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припiчок i важко дихаючи. Лiва рука вiд незвичайноi ваги зомлiла, i Харитя не могла ii зiгнути. Але се було одну хвилину. В другiй – метнулась Харитя до мисника, легесенько, мов кiзка, стрибнула на лаву, зняла з полицi горщик i поставила його коло вiдра.

– Що ти робиш, доню? – поспитала мати.

– Вечерю варитиму, мамо.

Слаба тiльки зiтхнула.

А Харитя й справдi заходилася коло вечерi. Змила в мисчинi жменьку пшона, вкинула щiпку солi та зо двi чи зо три картоплини, налила в горщик води i приставила його до вогню. Любо було глянути на ii дрiбненькi, запеченi на сонцi рученята, що жваво бiгали вiд одноi роботи до другоi. Великi сивi очi з-пiд довгих чорних вiй дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонiлося, повнi вуста розтулилися, – вся увага ii була звернена на роботу. Вона забула навiть i за новi червонi кiсники, що двiчi обмотували ii русяву, аж бiлу, головку.

Кiсники тi були ii радiсть, ii гордощi. Оце третiй день, як хрещена мати подарувала iй тi кiсники, а Харитя й досi не натiшиться ними.

Мати стиха застогнала.

Харитя стрепенулась i пiдбiгла до лiжка.

– Чого ви, матiнко? Може, водицi холодноi? Що у вас болить? – ластiвкою припадала вона коло недужоi.

– Ох, дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять, голови не зведу.