Три долi

Яка хата, якi городи, садок, скiльки поля, степу, i баштан, i пасiка, i млин – чого вже не було там! З себе була огрядна, висока, чорнява, – все, було, у червоному очiпку красуеться i в зеленiй юпцi до усiв; чоботи рипають, бiлi рукава мають широкi, – походжае собi де, то мов багата теща у вбогого зятя.

Пилипиха була ще давня товаришка i приятелька нашiй матерi, i жили вони з собою добре, любилися. Недолюбляв тiльки батько удови, що така вона своеумка непокiрлива; недолюбляла i вона його – обопiльне. Що було старий у господарствi попорядкуе, що там намислить чи зробить, – мати удовi похваляться, – удова усе осудить.

Хоч у вiчi не скаже словами iнодi, так зiтхне або головою похитае. Нiяково наче iй було, що мати годить такечки старому, що так його слухае. Аби до нас прийшла, що старого дома немае, та й почне слова закидати, воду, як то кажуть, каламутити: «Що чоловiк – господар у полi, а жiнка – господиня в господi; та що лихе життя iз тими самовольцями, що вже назаумiру своiм упором ходять. Се як той хрiн корiнчастий: де вже розкорениться, то й посiяти за ним доброго нiчого не можна. Лихе життя iз такими!»

– А як же не лихе! – одказуе мати наша удовi. – Крив бiг нас, нехай i дiток наших боронить!

– Ще твiй не норовливий, голубко? Ще тобi по йому голова не зв’язата? Ще тобi не тiсно? Ще тобi не важко?

– Отсе! Чого ж менi важко? Чого мене лихом тим надiляете, що його зроду не було? Та мене чоловiк мiй нiколи словом недобрим не покартав…

– Пiп то, вiн мовчить! Кажуть, що й кат не говiркий, а голову вiн одтинае! Мовчить!.

. Та вiн мовчки усiх вас гнiтить, пiд ноги собi топче… нi ради в вас, нi поради не спита – не шукае; поводиться, як той пан з пiдданками!

– Що ‘тсе ти, любко, що ‘тсе! Може, вiн трохи i мисливенький собi вдався, та вiн же на те розумний в нас; нам добре за ним; дякуемо йому…

– Авжеж! Авжеж! Ти б i ворогу своему подякувала, ти така в бога, мабуть, сама одна! Мене б вiн такеньки не обiйшов: я б йому довела свого, – побачив би вiн!

– Ну ж бо, серце!.

. Буде вже! – одпрошуеться мати. – Нiяково менi тебе й слухати!

– А то ж я з, чого ‘тсе говорю, як не з приязнi моеi? Мене що долiгае? Що зачiпае?.. Тебе жалуючи, говорю, тебе люблячи! Ти як дитина, свого лиха не тямиш, недобачаеш, здорова!

То се вона, люблячи та жалуючи, було, Їй i показуе…

I справдi – добра мисливши й люблячи щиро: удовi здавалося, що як одбиватись од якого лиха руками, то хоч i не одiб’ешся вже, так боiщем натiшишся славно.