Три долi

– Що ж вiн тобi говорив?

– Питав мене, чого зайшла, чом невесела…

– Що ж ти йому сказала? – я все ii питаю; Маруся тiльки слухала.

– Так зайшла, – кажу, – гуляю собi, i я, – кажу, – весела… Тодi вiн питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква згорiла… I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його не було – вiн-то у ярмарку був, – говорив, що туга його обiймае… I провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною… Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.

– Отсе, – кажу, – тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!

– Та не знаю ще, – каже, – як мати схочуть!

– Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?

– Та якось вже буде, – одказала.

– Ти, – кажу, – сумуеш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?

А Катря тодi:

– Сумуе Маруся? Чого сумуе?

– Голубко, – говорить менi Маруся, – менi не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!

– Тiльки той, кого любиш, розважить, – озвалась Катря.

– Покохаймо кого-небудь, Марусе! – жартую.

Маруся нiчого не одказала.

– Щаслива будеш, – говорить Катря.

– Покохаймо ж, Марусе! – я знов до неi.

– Не жартуй, – одкаже тихо.

Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я такою ii зроду не бачила.

V

Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоноi та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неi, де була, де ходила, а почувши де i пощо: «як така з тебе швачка, – каже, – то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах».

По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.

– Що тобi, моя дитино! – упада вже коло Катрi мати. – Уступила до хати бiла мов бiлочок… що тобi, доню?

– Нiчого, мамо, нiчого!

– Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею.

– Що ж таке, Катре? – питаю.

– Сьогоднi вiн увечерi буде, – вiн сьогоднi прийде до мене…

– А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почуе?

– То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чуе батько, нехай чуе мати, нехай усi – я до його вийду!

– Та як батько почуе, то не пустить, – кажу, – як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.