Три долi

На господi у себе Чайченко такий самий небалакливий, як i в людях, мати ж його дуже ласкава i привiтно до всiх ставилась. Як вже ми додому виходили од iх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрi: «Коли б менi до сii хати таку пташечку, як ти!»

Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?

З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на своi очi бачила, що вона отее думае-думае, та й обiллеться сльозами дрiбними.

Або не знать з чого, з доброго дива обрадiе: тодi спiвае, всмiхаеться, червонiе. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже, нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своiми мислоньками i вже любiш iй на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовляе слова – не залюбила i других чути – як говорять. Стала вона до дiброви учащати.

Був гай, такий густий, пущi такi за рiчкою – все вона туди ходить. Як я настерегла, що вона береться одного разу, – я й собi за нею назирцем побiгла.

У самiй гущавинi дубрiвнiй, де там липина i горобина, i дуб кучерявий посплiталися вiтами зеленими над холодною криничовиною, – забралась аж туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я – вона зараз схопилась, охмурилась… Я до неi слово зговорила… «Годi вже тобi! – промовила, – в мене голова болить!» Попоходили укупi по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й додому прийшли.

Така-то вже стала Катря недоторклива: анi поспитати, анi загомонiти до неi! Коли б думок-гадок своiх, а то й так нiчого менi не скаже…

Побреду до Марусi, а Маруся наче стала ще тихша, нiж була; усе вона шие та вишивае, усе за дiлом, усе тож в якихсь мислях… Нiякоi менi поради i од Марусi. То було усе нас тройко у любiй купцi, а то якось розiйшлися, як зозулi в лiсi…

Однii недiлi смуткувала я дуже сама.

Катря покрилась десь, – пiшла я собi до Марусi. Приходжу – вона сама у хатi, староi Пилипихи не було.

– Здоровенька була, Марусечко! – кажу iй. – Чого се ти сама дома?

– Та мати у гостину пiшли.

– А ти ж? Чи не болить в тебе голова, – кажу, – як в нашоi Катрi? У дiвчат, як серце наброiло, то зараз на голову звернуть…

– Я чогось нездужаю трохи, – промовила Маруся.