Загальний аналіз (збірник)

– От слиште, молодие людi, – здалеку почав Петрович, метрiв зо п'ять не дiйшовши до них. – Скiко зараз бутилка водки стоiть? В етiх ваших нових деньгах?

Марко вичекав iз пiвхвилини. Мрець зробив у iхньому напрямку ще зо три кроки, i не вiдповiдати вже було неможливо. Намагаючись, щоб голос не тремтiв, Марко прошепотiв:

– Та гривень три-чотири…

– Е-е-е… Дорогувато… – Петрович був уже крокiв за десять. – Прежнi рази були й по два, i по полтора гривнi. Шо ж це такое, шо всьо дорожае…

Марко з Яном мовчали.

Петрович також зупинився й неначе замислився, розв'язуючи в головi якусь складну задачу. Потiм зробив iще два-три дрiбненьких кроки й почав своею правицею чи то мацати, чи масувати груди лiворуч, там, де серце.

«Може, йому погано?» – Майнула думка в головi в Марка i тут-таки зникла, затулена iншою: «Але як це мерцевi може бути погано?» А Петрович тим часом полiз пiд вилогу кiтеля й почав там незграбно нишпорити неслухняною правицею.

– Слушайте, молодi люди… – Вiн копирсався за пазухою, i Марковi робилося страшно вiд самоi думки про те, що вiн зараз може звiдти дiстати.

 – А вот ви можете дать менi етi самi чотири-п'ять гривень… не за безплатно… а вот за ето, напрiмер.

Вiн витяг руку з-за пазухи – там не було нiчого. Але вiн тiею самою рукою зняв iз грудей ордена Червоноi Зiрки й простягнув його Яновi, водночас прикручуючи двома неслухняними пальцями на хвостик круглу металеву заглушку, яку, вочевидь, i вiдстiбав так довго з другого боку свого кiтеля.

– Орден. Вiн гораздо дороже стоiть.

Ян, немов загiпнотизований, дивився на п'ятикутну металеву пластину, укриту червоною емаллю, потiм узяв ii лiвою рукою, обережно двома пальцями. У той самий час праву долоню вiн запустив у кишеню штанiв i видобув звiдти п'ятiрку – ту саму, якою намагався розплатитися в барi i яку повернув йому владним жестом Марко.

– Ось. Вiзьмiть.

Мрець простягнув свою всохлу долоню, i Ян поклав туди банкноту, швидко-швидко, ще й вiдсмикнувши свою руку, щоб часом не доторкнутись плоть до плотi.

Петрович зауважив це й усмiхнувся вузькими, майже нерухомими вустами:

– Не нада, не нада бояться…

Вiн заховав п'ятiрку до кишенi й, повiльно розвернувшись, пошкандибав у глибину центральноi алеi.

А мерцiв тим часом прибувало й прибувало, iхня багатоголоса розмова вже загортала в свое полотно увесь цвинтар.

– Смотрi-смотрi, Мантюк показався! Ах ти ж тля бандеровская! Ти ж первих два года войни в полiцаях служив iлi там в лесу сiдел.