Загальний аналіз (збірник)

Повз могили двох мiських голiв, чиi чорнi гранiтнi голови суворо дивились у темряву з дорогих постаментiв, повз могилу директора театру й головного лiкаря мiського шпиталю друзi нарештi вийшли до лавочки, яка самотньо стримiла пiд дальнiм лiхтарем. Роззирнувшись i змахнувши невидиму куряву з дощок, Марко сiв, затиснувши мiж колiнами пляшку. Алюмiнiева закрутка тричi трiснула в його пальцях.

– Пий, – Простягнув вiн пляшку Яновi.

Той узяв, зробив ковток, скривився.

– Як? Нормальний? Чи палений? – Марко, не чекаючи вiдповiдi на свое питання, забрав пляшку, пригубив, потiм зробив одразу два бiльших ковтки.

 – Нормальний! Х-ху…

Десь за деревами, у невидимому звiдси приватному секторi, самотньо завив пес. Ян боязко озирнувся, утягнув голову в плечi.

Марко пiдбадьорливо ляпнув товариша по спинi й раптом завмер. Неподалiк почувся дивний, незрозумiлий звук. Це був скрегiт, але не гучний, не рiзкий, а глибокий, немов потамований шаром чогось м'якого. Вати? Чи – землi?

Друзi iнстинктивно нахилилися, притиснулись один до одного й повернули голови в той бiк.

Спершу нiчого не було видно, але потiм у темрявi за рядами могил таки вдалося розгледiти хаотичний, уривчастий рух.

Це був старий чоловiк iз зеленкуватим обличчям i рiденьким волоссям, що щiльно облiплювало йому череп. Одягнений вiн був у мундир пiдполковника з червоними петлицями танкiста. Лiва рука в нього висiла вздовж тiла майже нерухомо, але правою пiдполковник досить управно обтрiпував iз кiтеля землю, яка налипла на поли.

Худi й тонкi пальцi його долонi були заляпанi воском, що прилип до нiгтiв.

– Ей, ребята! – Вiн через могильну огорожу помахав марковi з яном усе тiею ж правою рукою. – З наступающим празднiчком вас!

– Дякуемо… Вас також… – Промимрив Марко. Ян кивнув, приеднуючись.

– Тут наших нiкого не вiделi? – запитав у них пiдполковник, дивлячись глибоко запалими очима, немов i не на них, а кудись у глибину темряви. Марко тiльки знизав плечима у вiдповiдь.

– Ну ладно… – Вiйськовий повернувся й, далi обтрiпуючись, побрiв кудись лiворуч мiж могилами.

Друзi проводжали його поглядами, все ще не вiрячи побаченому. Ян дрiбно-дрiбно цокотiв зубами. Марко пiднiс йому до рота пляшку й улив ковток коньяку. Ян тiльки вдячно кивнув i обхопив своi лiктi долонями. Його усього тiпало частим дрiбним дрожем.

Далi по алеi одна з центральних могил i собi заскреготiла глухо й невиразно. Пiдполковник прискорив кроки в той бiк.