Загальний аналіз (збірник)

Ось я, наприклад, цiную Йосипа бiльше, нiж усiх тих жень, андрюш i робертiв, разом узятих. Занадто багато вони про червонi прапори писали…

Марко, не маючи що заперечити (та й не особливо бажаючи заперечувати), лише кивнув головою й удруге приклався до склянки, у якiй передбачливо залишив на два пальцi вина. А Ян саме тим часом (часом Маркового ковтка) несподiвано й раптово загубив нитку розмови. Вiн подивився на пляшку таким запитально-благальним поглядом, якого важко було не зрозумiти, i, коли Марко хлюпнув iз неi до склянок, Ян швидко вхопив свою, пiднiс ii до вуст та, замiсть перехилити напiй, раптом запитав:

– Скажи, а звiдки вони беруться?

– Хто – Вони? – Марко не зрозумiв запитання.

 – Поети?

– Та нi. Ветерани, – Притишивши голос до гучного шепоту, вiв своеi Ян.

– Як це – звiдки? – i далi плутався Марко.

– Зараз поясню, – Пообiцяв Ян, цокнувши склом об скло. Друзi випили, перевели подих, i Ян продовжив. – От я сьогоднi вранцi iду до бiблiотеки, коли в тролейбус на Театральнiй площi заходить ветеран.

Невеличкий такий сивий дiдок, орденiв на ньому ось так от, – Ян провiв ребром долонi собi по талii, нижче рiвня столу, там, де Марко й не побачив, тiльки вгадати мiг. – І вiн так владно, так жорстко подивився на всiх нас, хто iхав у тому тролейбусi: «Ану, хто менi тут мiсцем поступиться?», що одразу трое чи четверо людей встало. Вiн тодi сiв, iще раз нас усiх поглядом обвiв i поiхав собi…

– Ну i що тебе тут дивуе? – запитав Марко й знову хлюпнув до склянок.

 – Завтра ж цей, День Перемоги.

– Так! – Ян перейшов уже на тихий шепiт, хоча окрiм них у радiусi метрiв десяти не було жодного вiдвiдувача, лише понурий офiцiант бовванiв оддалiк у дверях. – У тому то й уся рiч. Скажи, чому iх не видно в iнший час, протягом року? Нi влiтку, нi восени, нi взимку?

– Гм, цiкаво… – Марко замислено подивився в склянку й долив ще потроху, спершу собi, потiм приятелевi. – Якщо чесно, то я теж колись думав над цим. Давай!.

.

Цього разу портвейн уже пройшов плавно й нечутно, лишивши по собi тiльки гiркувату солодкавiсть у горлах. Сковтнувши слину, Марко продовжував:

– Як менi ще було рокiв десять-дванадцять, до нас у школу теж часто приводили цих, ветеранiв. Я тодi дивився на них i думав: «Коли я стану дорослим, вони вже всi повмирають, i мое поколiння буде пишатися тим, що бачило ще живих учасникiв тiеi вiйни».

Ян подивився на Марка впритул i нервово гигикнув.