Очамимря (Повість безврем’яних літ)

Очамимря вже ранiше бачила таких iстот – Були вони великими, незграбними й пересувалися тiльки на двох своiх заднiх лапах. Вони, вочевидь, нiкого не боялися, тому слiд було боятися iх самих.

Та зараз iстота, хилитаючись i заточуючись, непевним кроком iшла плавнями, час вiд часу хапаючись переднiми лапами за листя й стебла очерету. Один гострий листок роздер тiло iстоти – i дух кровi, солодкавий, гнилуватий дух, на який Очамимря нiколи ранiше не зважала, зараз гостро шмагонув ii по нiздрях. Неначе зачарована, вона поповзла на певнiй вiдстанi слiдом за iстотою.

Дивлячись крiзь очерети знизу вгору, Очамимря не могла не зауважити, що iстота все важче й важче дихае, дедалi сильнiше хитаеться, час вiд часу здригаеться всiм своiм тiлом. Очамимря не розумiла, але якимось робом вiдчувала, що iстота почуваеться дуже й дуже погано, що вона помирае.

Невiдомо, для чого ящiрка вирiшила поспостерiгати, що ж то воно буде далi. Та й запах кровi, яка скрапувала з надрiзаноi передньоi лапи iстоти у воду, вабив i бентежив.

Ця бентега ще бiльше посилилася, коли iстота раптом заточилася, похитнулась, зiгнулась у попереку й кiлька разiв вiдхаркнула у воду великими згустками кровi. Потiм вона й зовсiм зупинилася, повiльно та розпачливо замахала верхнiми кiнцiвками, щось прохарчала i сторч головою впала в багно мiж очеретин. Кiлька брудних бульбашок повiльно виринули з-пiд голови й за деякий час луснули в повiтрi.

Очамимря зачаiвшись вичiкувала. Істота не пiдводилась i не ворушилася. Нарештi ящiрка наважилася й збоку, дуже повiльно, iз готовнiстю щомитi втекти, наблизилась до тiла в очеретi.

Ще цiлу вiчнiсть вона чекала зовсiм поряд, на вiдстанi одного стрибка. Сонце помiтно змiстилось на небосхилi, поволi досягаючи найвищоi своеi точки. Його променi вже припiкали Очамимрi спину з пересохлим хребтовим гребенем. Вона стрепенулась i наважилася. Майнувши в повiтрi всiею довжиною свого пiдрослого тiла, одним стрiмким стрибком заповзла iстотi на карк.

Тiло iстоти вкривали не шерсть i не панцир, а якась iнша речовина, i прилягала вона до тiла нещiльно.

Волосся росло лише на головi, i вже шия безборонно бiлiла досить тонкою бiлою шкiрою.

Запах кровi, який п’янив i вабив, зробився просто нестерпним. Очамимря втратила рештки обережностi й занурила зуби у шию iстоти.

Нiчого смачнiшого в життi вона ще не споживала. Плоть була iще тепла, не затвердла, до крупних кiсток було далеко, а дрiбнi iй не траплялися. Хрящi були м’якими й пiддатливими.