Сатирикон-XXI (збірник)

Вони ж усi у своiх творах вживають нецензурнi вислови, пишуть незрозумiлою простим трудящим мовою, вони… вони… – Молодий поет раптово вмовк, знiяковiв i, сiвши на свое мiсце, виснажено зiтхнув.

– Що то воно молоде! – чи то з осудом, чи то схвально пiдсумував його виступ Зубчук. – А ми тим часом продовжимо нашу роботу. Якщо нiхто бiльше не хоче прочитати нам своi роздiли з нашоi спiльноi працi… нема бажаючих?.. – Зубчук обвiв поглядом присутнiх зi Шлоймою включно. – …тодi я хотiв би зараз надати слово!.. (Шлойма внутрiшньо напружився: ще тiльки виступати тут зараз бракувало! що казати? про що розповiдати? про що тут можна говорити, а про що – нi? Ой, як би гарно було б зараз чкурнути звiдси якнайдалi!.

Та його страх був цiлком даремним. Бо Зубчук, витримавши досить тривалу паузу, переможно оголосив, що тепер вiн хотiв би надати слово iншому гостевi, гостевi столичному, вченому i знаному, а саме – професоровi, завiдувачевi кафедри лiтературознавства Киiвського державного унiверситету Юрiевi Павловичу Чмоневi.

З-за останньоi парти пiдвелась невисока кремезна постать у яскравому синьому светрi з малиновими рукавами, взяла пiд пахву шкiряну течку i поважно попрямувала до дерев’яноi кафедри-трибуни у кутку. Зустрiвшися iз Шлоймою очима, професор Чмонь ледь помiтно кивнув своею масивною головою, наче привiтався, а може, й нi. Зубчук делiкатно узяв Шлойму за лiкоть i легенько потягнув до передньоi парти, яка залишалася порожньою, в той час коли всi iншi парти пообсiдали письменники. Уся аудиторiя, притамувавши подих, звернула погляди до Чмоня, який, схилившися грудьми на кафедру, попiдтягав рукава светра i розщiпнув на комiрi сорочки верхнього гудзика.

– Про Шевченка говорити нелегко! А нелегко про Шевченка говорити тому, що важко!.. – Чмонь вочевидь шукав точку опори, вiдштовхнувшися вiд якоi, вiн мiг би пожбурити свою промову слухачам, немов античний дискобол. – І водночас про Шевченка говорити можна безкiнечно! Бо вiн – це той монолiт! На якому! Стоiть i стоятиме! Украiнська! Лiтература!

Шлойма вже нарештi потрохи починав усвiдомлювати, чому вiн нiколи не розумiв творiв Чмоня, як вони потрапляли йому до рук у нечасто читаних киiвських часописах – «Вiтчизнi», «Киевi» й нещодавно знову вiдродженому «Радянському лiтературознавствi», тепер пiд назвою «Украiнське соцiалiстичне лiтературознавство».