Амаркорд (збірник)

Якщо ж якiсь рештки енергii вичерпати не вдавалося, то пiд час обiдньоi перерви обов'язково траплялося щось непередбачене: нудьгуючi дiти перевертали шафу з одягом, що займала пiвкiмнати (тричi за моеi пам'ятi) i чудом уникали придушення пiд ii вагою, знаходили можливiсть вiдчинити ретельно перевiренi мною перед виходом iз кiмнати дверцята вiд цiеi шафи (ключ вiд котрих весь цей час знаходився у моiй кишенi), витягти з шафи дитячу косметичну олiю i натерти нею власнi дупцi, зачiски, лiжка, пiдлогу i вiкна в кiмнатi, роздерти матрац, подушку чи щоки одне одного.

Пiд час «денного сну» близнята полюбляли роздягнути одне одного i натерти вмiстом своiх пiдгузникiв ту ж таки багатостраждальну пiдлогу. Увечерi iх одягали у спальнi мiшки зi спецiальним захистом, що запобiгав самостiйному роздяганню i утруднював пересування, хоча i не настiльки, як хотiлося б. Улюбленою нiчною розвагою Жана було нечутно прокрастися в цьому мiшку сходами догори i зайти до моеi кiмнати. Завдання не з простих, враховуючи дерев'яну загорожу на сходах, через яку йому доводилося перелазити, надзвичайну чутливiсть материнського сну i можливiсть зiслизнути у мiжсходинковий простiр донизу, вже не кажучи про банальну можливiсть просто послизнутися.

Коли я вже без допомоги словника могла розповiсти, що мене звати Олеся Пiдобiдко, народилася я в Украiнi, зараз перебуваю в Нiмеччинi, рокiв менi 23 i ще кiлька не менш пiзнавальних речей, справи пiшли краще. Я вирiшила розширити коло свого спiлкування за межi родини i почала зав'язувати контакти iз сусiдами.

Одним iз них був гер Мюллер, який завжди дуже привiтно зi мною вiтався i при нагодi любив розповiсти про свое перебування в росiйському полонi та попросити мене вимовити словосполучення «железная дорога», звучання якого йому дуже подобалося. Щоправда, вiн постiйно забував, що саме це означае, i, щоб не плутатися, називав це «русiше м'юзiк».

Іншi сусiди не поспiшали входити зi мною в ближчий контакт, ввiчливо посмiхалися на всi моi спроби зав'язати розмову i заклопотано поспiшали далi.

Неподалiк вiд «деляфортiвського» будинку було училище, де готували «папiрмахерiв». Там не бракувало осiб, iз якими мене об'еднувало володiння мовою Пушкiна i частини творiв Шевченка. Усi вони були чоловiчоi статi, що теоретично мало б стимулювати процес спiлкування. Але чомусь не стимулювало. Можливо, причина крилася у споконвiчному антагонiзмi украiнського i росiйського.