Фарс-мажор

Там дуб стояв неподалiк, до нього я припав

І пристрасно на мавок у водi дивився,

Таке не часто щастя випаде, я добре знав,

Тому вiд любощiв жаги аж мало не стогнав,

І зуби зцiпивши, за дубом тим я крився.

То був розкiшний вроди i жiночностi парад,

Широкi стегна i пружнi округлi груденята,

Не втриматись вiд цих спокусливих принад,

Вiд радощiв бурхливих еротичних ескапад,

В яких ми пестимо красунь соски i ноженята.

Скупалися русалоньки.

І безсоромно, граючи, до дуба голi пiдiйшли.

Я похолов. «Ну, – думаю, – тепер не вiдбрехатись»,

Та кралi тi привiтно дружно почали всмiхатись,

Коли мене, принишклого, отамечки знайшли.

«Красунчику, не хочеш всiх нас скуштувати?

Вважай, щасливе матимеш сьогоднi полювання,

Не проти ми гуртом себе достойному вiддати,

Та не соромся так, ти лиш почни нас цiлувати…»

Я i понинi не забув той дикий шал кохання.

7 квiтня, середа

Подзвонив Емiку, прочитав написане. Емiк довго мовчав, важко дихав, а тодi сказав, що це найкраще, що вiн чув вiд мене за останнiй рiк. Просто шарман, висловлюючись науковою мовою. І попросив написати ще такого, що так приемно чути i вiдчувати себе знову молодим, бо не часто почуеш вiд украiнських поетiв високохудожню любовну лiрику. Всi пишуть про якiсь абстрактнi поняття, а у мене – закiнчена оповiдь, така, що i собi такого хочеться.

Як приемно, що твое слово знаходить вiдгук у вдячних душах слухачiв! Саме задля цього я i живу. Як то кажуть, vox populi – vox dei.

8 квiтня, четвер

Поiхав на Петрiвку, придбав двотомну «Історiю мого життя» Джакомо Джироламо Казанови i «Фаннi Хiлл» та «Мемуари сластолюбця» Джона Клеланда. Читав запоем. Умiли. Умiли вiдчувати життя у вiсiмнадцятому столiттi! Зателефонував Емiку, зачитав йому деякi мiсця, що зачепили за живе.

Я сказав, що скiнчу через три днi.

Щось прокинулось у менi, те, що мовчало стiльки рокiв. Це «щось» не дае менi спокою, ятрить мою хiть. Весь час сняться голi, звабливi жiнки. Весь час думаю про любощi. Не знаю, добре це чи погано. Якiсь спогади буремноi юностi накочуються, де вже й iмен не пригадати. Скiльки iх, тих iмен, було? І тiльки одне з них стало доленосним – Інга.