Перейти темряву

– Облиш! Ось моя Майка, може, i не така розцяцькована, але хоч замiжня, – надулася продавчиня, – а про цю невiдомо, чим вона там, у мiстi, займаеться…

– А чи не пiдкажете менi ще таке: прiзвище цього Сергiя i де саме вiн працюе? – Марта навiть запишалася своiми пошуковими здiбностями. Якби дiзнатися щось про хлопця, можна було б розшукати його в мiстi й з’ясувати, чи не вiд нього ховаеться хазяйка мобiльного телефону.

Жiнки охоче повiдомили все, що знали. Принаймнi, прiзвище. А потiм, посперечавшись, згадали й назву фiрми, якою неодноразово хизувалися перед селянами Сергiевi батьки.

– Вiн i iм такi вiкна поставив! І головi сiльради!

– Та не головi, а директору школи!

– А я тобi кажу – головi!

Вони почали жваво обговорювати сусiдiв, а Марта, дiзнавшись, де живе мати дiвчини, хутко вийшла з крамницi.

* * *

Валентина Миколаiвна, до якоi жiнки направили Марту, жила в невеличкому охайному будинку неподалiк вiд руiн сiльськоi бiблiотеки.

Марта одразу помiтила на подвiр’i невисоку худорляву жiнку, яка, ставши навшпиньки, пiдфарбовувала раму бiлою фарбою.

– Можна до вас? – гукнула Марта крiзь паркан, побоюючись, що на неi кинеться собака.

Але нiякоi живностi на подвiр’i не спостерiгалося. Лише на городi купчилося кiлька курей.

Жiнка повернулася. Приемне вузьке обличчя, великi свiтлi очi… Вона приязно посмiхнулася й поквапилася вiдчинити перекошену металеву браму.

– Будь ласка, – сказала вона, й, випереджаючи запитання, уважно подивилася на Марту, – Ви вiд Зоi?

– Нi.

Але, власне, я би хотiла поговорити саме про неi, – вiдповiла Марта, зауваживши, як напружилось обличчя Валентини Миколаiвни. Жiнка зняла старий фартух, витерла ним руки й запросила Марту сiсти до столика, розташованого пiд розлогою старою вишнею.

– Вiдпочиньте з дороги, – сказала вона. – Зараз принесу вам соку. У мене чудовий свiй сiк.

Покришка дерев’яного столу була всiяна чорними перестиглими ягодами, сад бринiв щебетом пташок, шелестом листя, часом це живе дихання саду уривалося звуком падiння стиглого плоду з якогось дерева, i на мить наставала тиша.

Сонячнi промiнчикi стирчали в кронах дерев, мов соломинки, спускалися до землi й утворювали на нiй золоту сiть. Солодке повiтря можна було спробувати на смак, висунувши язика. Марта посмiхнулася.

Вiд чого ВОНИ тiкають до мiст, подумала вона, чому ЇМ не сидиться в такому садку? Чому дають загинути бiблiотекам i клубам, до яких ходили в юностi, чому не народжують дiтей тут – серед спокою й тишi.