Перейти темряву

Тетяна голосно переказуе вчорашню пригоду в таксi, на них озираються. Потiк свiдомостi з домiшком сексуальноi заклопотаностi. Марта робила вигляд, що слухае, i крадькома поглядала на годинник.

Аж раптом звiдкись до неi долинула приглушена мелодiя адажiо Альбiнонi. Така чарiвна, така заворожуюча мелодiя! Вона нiби перекреслила всi попсовi крики, що линули вiд барноi стiйки, спустилася на цей пивний острiв, мов золота куля, огорнула якоюсь свiтлою тривогою, передчуттям чогось справжнього, збентежила, змусила закрутити головою в пошуках джерела, з якого линули звуки.

Приглушена мелодiя лунала десь зовсiм поруч. Але – звiдки?

– Це ж твоя мобiлка! – здогадалася Тетяна.

Марта боязко дiстала слухавку, котра сповнила ii долоню чарiвних вiбрацiй, зробила великий ковток iз келиха пiд зацiкавленим поглядом подруги. Нема куди подiтися – треба вiдповiдати. Непевним жестом пiднесла апаратик до вуха, натисла потрiбну кнопку з намальованою на нiй слухавкою:

– Слухаю…

Кiлька секунд вона просидiла нерухомо, потiм натисла на протилежну кнопку й заховала телефон у нову торбинку.

– Щось важливе? – ехидно запитала Тетяна, побачивши, що товаришка змiнилася в обличчi. – На роботу викликають?

– Так, викликають, – неуважно пiтвердила Марта й пiдвелася. – Не ображайся, маю йти…

Тетяна знизала плечима.

Марта йшла пiд прискiпливим поглядом колишньоi однокласницi, а в головi ще лунав голос зi слухавки – тихий, хриплуватий, котячий: «Даю тобi пару годин для можливостi не псувати нашi стосунки… Повертайся, або пошкодуеш…»

* * *

Цього дня Марта мала ще безлiч невiдкладних справ.

Треба було з’iздити до нотарiуса, переоформити папери на автомобiль, який нещодавно дiстався iй у спадок вiд якогось далекого родича по материнiй лiнii, вiдсидiти двi години на черговiй лекцii в автошколi, забрати з дитсадка сина старшоi сестри й вiдвести його додому, адже Марiя цього зробити не могла через якiсь термiновi збори на роботi.

Здавалося, справ – безлiч. І спочатку Марта вiдчувала себе заклопотаною дiловою жiнкою, обтяженою купою серйозних проблем.

Нотарiус, водiйськi курси, дитсадок – ох…

Але несподiвано на неi звалилася неприемна думка – так, нiби величезна крапля холодного дощу вцiлила в саме тiм’ячко: усе це дрiбницi, нiкому не потрiбна щоденна метушня, «марнота марнот». У цих справах немае нiчого цiкавого, нового, доленосного та духовного. Того, що могло пiдняти над буденнiстю, дати новий поштовх до життя, новi вiдчуття й можливостi.