Подзвін з-під води

Ви як? – Антон уже смiливiше поглянув в ii обличчя, вiдзначивши про себе особливу тиху чарiвнiсть i приховану красу цiеi жiнки, яких ранiше не помiчав.

– Зiгрiтися можна. А де? – якось майже пошепки промовила вона, все ще дивлячись у землю.

– Та ось, наприклад, начебто непогане мiсце. Навiщо кудись iще йти? – Антон указав рукою на декiлька вiльних столикiв пiд дерев'яним навiсом прямо через дорогу вiд Володимирського собору.

– Гаразд, пiдемо туди, – мляво вiдiзвалася Валерiя i першою повернула до кафе.

Вiн замовив двi великi чашки чаю з лимоном i бокал пiдiгрiтого червоного вина для жiнки.

Вона не сперечалася i лише стиха позиркувала на нього з-пiд чорних зведених брiв, що застигли на ii чолi, нiби чайка у польотi над морем.

– Ще раз вибачте менi мою необачнiсть. Я зовсiм не хотiв заподiяти вам шкоди… – Антон вiдпив ковток паруючого чаю й уважно подивився на Валерiю.

– Минулося. Не зважайте. Я не ображаюся. – Вона напружено сидiла навпроти нього, наче готуючись будь-якоi митi зiрватися з мiсця i втекти свiт за очi.

– Що ви робили тут, якщо не секрет? – намагався i далi завести розмову Антон.

– Я вiдправляла листа з пошти на Хмельницького. А потiм мала намiр трошки пройтися мiстом. А ви?

– Я катався до друзiв, а тепер ось повертаюся додому. Знаете, не iздив на машинi кiлька мiсяцiв i вже вiдвик тримати кермо. Це швидко забуваеться, потрiбна постiйна практика. Тим бiльше що минув усього лише рiк, як я отримав водiйськi права, i тому ще досi вчуся iздити… А ви вмiете водити машину? Обличчя Валерii раптово скривилося i втратило всю свою привабливiсть.

Вона судомно проковтнула чай i гримнула чашкою по блюдцю так, що воно розкололося. Антон усвiдомив, що сказав зайвого, але вже було пiзно.

– Дякую вам за чай i вино, але менi вже пора йти. Ось грошi за мене i за розбитий посуд. Дякую ще раз. До зустрiчi! – Вона пiдвелася з-за столу i рвучко пiшла до виходу з кафе, а Антон не встиг навiть вимовити слова прощання. Вiн швидко розплатився з офiцiанткою i вибiг слiдом за жiнкою, наздогнавши ii вже далеко за собором.

Вона, незважаючи на щiльний дощ i глибокi калюжi, йшла дуже швидко, втягнувши голову в плечi й судомно стискаючи свою сумочку.

– Валерiе! Я вас чимось образив? Можливо, я сказав щось зайве, тому ще раз прошу вибачення… Може, я мiг би пiдвезти вас? Пiд дощем ви зовсiм промокнете! У вас навiть парасольки немае… Валерiе!

Вона зупинилася i рiзко повернулася до нього:

– Все гаразд, Антоне.