Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників

– Пiдеш молотити, – сказав граф, – а за роботу вiзьмеш те, що в постоли падае.

Русин погодився. Молотив цiлий день, увечерi прийшов додому i висипав з постолiв на лаву пiвжменi зерна. Отак вiн цiлий мiсяць махав цiпом i приносив у постолах свiй заробiток. Нарештi зсипав усе зароблене докупи, провiяв i розстелив на веретцi, аби просушилося. Але позлiталися голоднi горобцi i зерно видзьобали.

Як побачив це русин, кинув спересердя капелюха об землю i вилаявся услiд горобцям:

– Смерека би вас прибила!

– Не сердься, добрий чоловiче, – нiби щось запищало у нього за спиною.

– А хто це менi радить не сердитись?

– Та я – зернина, не з’iдена горобцями.

– А де ти е?

– Та гездечки – пiд лопухом.

Нахилився русин, пiдняв прив’ялий листок лопуха i побачив золоту зернину.

– Що менi з тебе? – спитав, поклавши ii собi на долоню. – Хiба тобою наситяться голоднi дiд i баба?

– Ти мене не iж, а посiй у землю i поливай три рази на день водою з Черемошу, – вiдповiла золота зернина.

Русин посiяв ii перед вiкнами хати.

Три рази на день носив воду з Черемошу, щедро поливав, але iз землi нiчого не сходило. Засумував старий, забiдкався. Розказав про все жiнцi, а вона допiкае:

– Тобi, чоловiче, на старiсть горобцi в головi цвiрiнькають. Де то видано, де то чувано, аби зернина вмiла говорити! Як не було у нас гараздiв за молодих рокiв, то не буде i за старих.

Та одного ранку чоловiк почув за вiкном таку файну музику, що за серце брала. Виглянув, але нiкого не побачив, тiльки там, де було посiяно зернину, виросла яблуня.

З ii гiлля звисали не яблука, а скрипки – малi й великi, з жовтуватими й зеленуватими смугами. Зачудувався чоловiк, вийшов надвiр, та не встиг пiдiйти до чарiвного дерева, як почув:

– Добридень, тату!

Ще бiльше здивувався русин, оглянувся довкола, але нiкого не побачив.

– Добридень! – вiдповiв. – Але хто мене татом називае?

– Та це я, ваш син Петрик, – почулося, i з яблунi скочив стрункий, гейби смерiчка, легiнь.

– Коли ти мiй син, то бери сапу, i пiдемо в город мандебурку сапати, – все ще не вiрив чоловiк своiм очам.

Петрик узяв iз собою скрипку i втяв такоi веселоi, що сапи самi стали сапати, а мандебурка почала рости i цвiсти.

– Що то за скрипка? – спитав батько.

– То така скрипка, що як погладжу зеленуватi смуги, то омолоджуеться добро, а як торкнусь жовтуватих старiеться зло.

Не могли нарадуватися чоловiк i жiнка своему синовi, боялися, щоб iз нього i волосинка не впала.