Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

Добрались до Хоминоi хати; кум Петро зараз пiд вiкно та й гука:

– Кума, здорова була!

– Здоров був! А що ти таке есть?

– Я Петро, кум твiй!

– А що тобi треба, куме?

– Та що? Вiзьми свого Хому, а то замерзне.

– Що ти, куме, мiй Хома дома, ось бiля бока лежить; ось озвись, Хомо.

– А хто там такий? – гукнув полюбовник на такий самий голос, як голос Хоми.

Слуха Петро, так-таки як есть голос Хоми.

– Що ж це воно таке сидить на менi?

– Та то, куме, сатана! Ось полапай його, якщо волохате, так то небезпременно сатана!

Лапнув кум Петро, аж воно волохате… Як кинеться ж тодi Петро вiд вiкна, як хокне з себе Хому та давай тiкать.

Бiжить та хреститься: «А Господи Cyce Христе, це ж мене сатана осiдлала…»

Зоставсь оп'ять Хома босий, в однiй сорочцi на морозi.

Стояв, стояв, а далi надумавсь та й пiшов спати у хлiв.

А в хлiвi лежав бугай; вiн пiдiбравсь пiд бугая та й заснув.

Ото чуть стало розвидняться надворi, а жiнка вже й випустила iз хати полюбовника, а сама пiшла по двору та й туже за Хомою:

– Головонько ж моя бiдная, головонько моя безщасная! Нема ж мого хазяiна та нема ж мого порадничка!

А Хома ось i виходить iз хлiва.

– Де це ти був?

– А хiба ти не знаеш де? Я вчора до тебе стукав, стукав, а вiд тебе нi слуху нi духу.

– Що ти? Бог з тобою! Я за тобою усю нiч вибiгала i по двору, i по задвiрках, i по вулицях, а тебе наче злидень злизав.

– Дивно менi, а я усю нiч простукав у тебе пiд вiкном, а ти одно: «Мiй Хома дома, ось бiля бока лежить…» Так я пiшов у хлiв, пiдгорнувсь пiд рябого бугая та й заснув.

– Що це ти кажеш?

– А що?

– Так ти пiд бугаем ночував?

– Пiд бугаем.

– Ах ти, скажена собако! Що ж це ти наробив?

– Та що ж я там наробив?

– А то, що ти тепер тiльний, от що! – Давай його лаяти та приговорювати: – Ах, побила б тебе лихая година та нещаслива! І що тепер казати з тобою? Чи ти знаеш, що ти тепер скоро будеш телиться? Ну от же що я тобi скажу: iди ти у чужу слободу та там i телись, а в своiй слободi i слави не набирайсь.

Та знов давай його лаять та причитувати.

– Та хай грець твоему батьковi! Я й пiду на чужу слободу, аби ти тiльки не лаялась…

От i зiбравсь Хома. Узяв мiшечок, хлiба в мiшечок, та й пiшов на чужу слободу телиться. Іде собi та йде та все полем та ярами, щоб страму не набираться, аж гульк – на дорозi лежать шматки чоловiчого тiла: вовки прохожого розiрвали. Голова оддалiк, рук зовсiм нема, а ноги у чоботях, замороженi.