Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

Повертаються брати:

– Що ж ти, Тимку, наробив?

– Те, що ви казали. Тепер худоба вже не розбiжиться нiкуди.

Знають брати, що чекае iх гiрка година. Порадилися, що треба утiкати в свiти, але як дурного позбутися?

– Бiжи, Тимку, додому, припри дверi стайнi, аби батько думав, що худоба вже загнана.

Поки брати старшi радилися, Тимко побiг додому, зняв iз стайнi дверi й припер на пасовище.

– Що ти натворив?

– Та ж ви казали приперти. Я i припер.

Утiкають усi трое. А Тимко несе за собою дверi.

– Кинь iх! – кажуть брати.

– Та як я можу наше добро розкидати? – вiдповiдае Тимко.

Застала iх нiч у темному лiсi. Де ж ночувати?

Знайшли вони доброго дуба, старшi брати лiзуть на дерево, а дурний тягне за собою ще й дверi.

Побачили брати, що дверi стануть у пригодi. Якщо iх покласти на гiлля – можна по черзi подрiмати. Допомогли Тимковi витягти дверi на дерево.

Сидять брати на дубi й радяться, що далi робити? Куди йти? Раптом чують: вiз скрипить.

Брати на деревi великий страх переживають, бо ж з пiдводи злiзли дванадцять розбiйникiв. Зняли вони з воза залiзну скриню, розвели вогонь. Беруть по кавалку м'яса та й смалять на вогнi, вечеряють. А братам лише слина з рота котиться, бо ж голоднi.

Пiсля вечерi починають грiшми дiлитися, що в скринi привезли.

Дурний як побачив стiльки грошей, та й шепоче:

– Вступiться звiдси, брати моi, бо кидаю дверi.

А брати в страховi просять:

– Та тихо, бо нас тут, як горобцiв, передушать.

Тимко братiв вiдсунув, пiдняв дверi та й як двигне на розбiйникiв.

А розбiйники думали, що це з неба щось падае на них, та й порозбiгалися по лiсу, хто куди.

Брати тимчасом злiзли з дуба, позбирали грошi, посiдали на вiз i поiхали додому. Тепер не боялися перед батька стати й правду розповiсти.

Батько простив усе дурному Тимковi, бо все те окупилося сторицею.

Кажуть люди, що вони в щастi живуть i хлiб жують.

Дурному нi в людях, нi дома

Був собi один чоловiк, Хома, а в нього жiнка – хороша-прехороша, а до тiеi жiнки та ходив полюбовник. Ото раз прийшов вiн та й став коло сiней Хоминоi хати, собака Муха i загавкала на дворi. А Хома лежить на печi без штанiв у просi та й каже:

– Держи, держи, Мусю, або я i в хатi не боюся!

А жiнка лежить на подушках та й говорить:

– От, чоловiче, який ти смiлий!

– О жiнко, я ще з печi злiзу та крикну.