Казки про богатирів та лицарів

Гей, гуляв, гуляв славний лицар Бова Королевич

Та на далекому морi,

На синiм просторi,

В десятий рiк вiн додому повертае,

До царства бусурманського прибувае

І свою милу Настусю в полонi стрiчае,

А Настуся Бову Королевича,

Славного царевича,

Не пiзнае,

Бо на лицарю славному опанчина рогозовая,

Поясина хмелевая,

А на ногах сап’янцi,

Що видко п’яти й пальцi.

А ще на Бовi бiдному шапка-бирка,

Зверху дiрка,

Хутро голе,

Околиця – чисте поле,

Вона травою пошита,

Дрiбним дощем прикрита…

Почула царiвна думку старого кобзаря i зараз спiзнала в ньому свого милого Бову Королевича.

Не знала вона, як i радуватись, де й посадить старого дiда; звелiла своiм джурам закликать його в горницю, посадила бiля себе на дзиглику та й почала пригортать до себе його поморщений вид. Тодi Бова i каже Настусi:

– Вiзьми оцю шкляночку, тут водиця усипуща, налий цеi водицi у страву Белербеку, хай вiн засне на якийсь час, а ми осiдлаемо коней дорогих i поiдемо в свое царство.

Одяглась Настуся якнайкраще i пiшла до столу, де з гостями сидiв Белербек; вона пригорнулась до нього i всипала в його страву водицю усипущу. Белербек зрадiв, що Настуся така привiтна зробилася, i ще бiльше почав вино пить, аж поки не заснув за столом. Тодi Настуся вийшла на подвiр’я, звелiла джурам осiдлати найкращих коней i поiхала з двору. На дорозi стрiв ii Бова Королевич, умився з третьоi шкляночки, в котрiй була вода молодюща, i зробився знов таким лицарем, як i перше був; посiдали вони на коней i поiхали в царство Зарайське.

Не довго, нi коротко, не близько, нi далеко – iхали вони та й iхали, поки сонце свiтило, поки хмари ходили, та й заiхали у великий лiс, а в тому лiсi та стояла хатка не маленька, не велика, збоку пiдперта, стрiха обдерта, вiкна шматтями полатанi, дверi соломою прив’язанi. От вони постукали в дверi, вийшов старий дiд, вони й почали його просить пустить на нiч. Дiд побачив лицаря з жiнкою в царських одежах, низенько вклонився iм i пустив у хату, потiм посадив за стiл, внiс ночви меду дикого i почав гостей вгощать.

Повечерявши, чим Бог послав, Настуся лягла на долiвцi i заснула, а Бова Королевич став бiля дверей на вартi.

Чуе Бова Королевич опiвночi – щось далеко десь копитами землю б’е. Вiн здогадався, що це Белербек за ним гiнцiв послав. Сiв Бова на свого коня вороного, взяв у руки свiй меч-кладенець i виiхав у поле; а все поле возами вкрито, попереду ж возiв на конях iдуть сто лицарiв Белербекових.