Казки про богатирів та лицарів

Там мене шукайте, там мене знайдете. А я вам що-небудь там повiдаю. Над вами нема старшого. Над вами старший той, хто вас подужае. А тепер буде над вами Бух Копитович старшим.

Богатир поклонився i поiхав собi.

А Бух Копитович пiшов до синього моря. Там скали, гори великi, камiнь на двадцять аршин угору. Вiн прийшов i ходить понад синiм морем, попiд тими скалами. Ходить, а там пiсок. І знайшов вiн у пiску стежечку, i пiшов цiею стежечкою. Дiйшов до гори, до каменя. Стежка звернула у куточок; вiн туди, у той закуточок, а там нiчого нема, камiнь тiльки.

Вiн став, стоiть та долонею гладить по каменю i найшов сучечок – як горошинку. Тодi за той сучечок пучками взяв – одчиняються дверi. Кiмната велика, золота, так i сяе. Стоять у кiмнатi стiл i стiльцi, а кiмната порожня, нема нiкого. Походжае сюди та туди по кiмнатi Бух Копитович, руки назад заклав. Ходив, ходив, та тодi богатирським голосом як гукне, то аж кiмната затряслася.

– Чи тут е хто, озовися!

– Є… дiвчинка Лебiдка, – вiдповiдае хтось тихенько, – а ти хто?

– Я Бух Копитович.

Ану, вийди, дiвчино Лебiдко, покажися!

І вийшла – вилетiла з-за стiни така гарна та мила дiвчина, що нi в казцi сказать, нi пером описать.

– Чи можна менi, Лебiдко, iсти подати?

– Можна, – каже.

Кулаком Лебiдка як ударить по столу, так стiл зараз i заставився наiдками та напитками всякими.

– Ну, тепер, Бух Копитович, що ви бажаете, те й iжте, – каже Лебiдка, – що ви скажете, те я й буду подавати.

А сама коло порога стоiть.

Бух Копитович напився, наiвся добре та й каже:

– Тепер, Лебiдко, прибирай.

Лебiдка зараз до стола, прибирае.

– Нi, стiй, не прибирай! Я й забув. Сiдай же, мила дiвчино, i ти поiж.

Налив чарку горiлки:

– Пий!

Вона вiдмовляеться.

– Пий, – вiн каже. Вона випила та й каже:

– Спасибi вам, Бух Копитович, я своему хазяiну служила тридцять лiт, та за тридцять лiт не дав менi не то чарки горiлки, а й кришки хлiба, а ви першого дня дали менi випить i iсти дозволили.

– Ти згодна, Лебiдко, куди я пiду, iти зi мною?

– Згодна, – каже, – я свого старого хазяiна – змiя кину, а лучче вам служити буду.

– Ну, Лебiдко, а нема у тебе яких-небудь музикантiв?

– Є, – каже, – у мене дванадцять чоловiк музикантiв.

– Поклич iх менi: нехай вони заграють.

Лебiдка до стола приступила, б’е кулаком у стiл i кричить:

– Музиканти, вискакуйте, Буху Копитовичу заграйте!

Вискакують iз шафи дванадцять молодцiв-музикантiв i давай грати Буху Копитовичу.