Біблійні казки: Казки та легенди про святих

І ото пiдняв його та й бiжить до моря. Спершу на полудень, – бiжить та й бiжить, а моря нема, вдарився на пiвнiч – i там не видати, побивався на всi штири частi свiта – нiгде нема моря: звiсно, земля уже так розрослася, що в самее небо уперла краями, та й де вже там тее море! Бачить вiн, що нiчого не вдiе, – несе Бога на те саме мiсце, та й сам коло Нього лягае.

Полежав трохи та й будить Бога:

– Вставай, – каже, – Боже, землю святити.

А Бог йому й каже:

– Не журись, Сатанаiле! Земля моя свячена! Освятив я ii сеi ночi на всi штири боки!

Звiдки пiшли гори

Як Бог творив свiт, то на самий перед сотворив небо.

А потому ангелiв, а потому звiзди на небi, а потому мiсяць. Але звiзди не свiтили. І наказав Бог ангелам, жеби звiзди були свiтлi. А найстаршому, найбiльшому ангеловi сказав:

– На тобi грудку глини, iди на мiсяць i вержеш (кинеш) ii там, бо там ще землi нема. З тоi грудки буде земля. А як будеш метати, то скажеш: «Рости i множися на Божу славу».

І там будуть церкви, i будуть люде менi пiсню спiвати.

А вiн собi подумав, той ангел: «Що, все на Божу славу, а на мою нiчого?» І повiдае:

– Рости i множися на мою славу, а не на Божу.

А з того нiчого не було, не виросла на мiсяцi земля.

Приходить Господь Бог та й питае його:

– Метав?

– Метав. На мою славу. А воно нiчого не виросло.

Сотворитель свiту каже:

– Все, теперка пiдемо оба метати. На тобi грудку глини, i я беру грудку глини. Я буду метати, i то буде на мою славу.

А ти говори: «На Божу славу».

А вiн собi подумав: «Я не вержу. Але не маю де сховати, бо не маю одежi. Вержу собi в рот, пiд язик», – думае вiн, i заховав грудку пiд язиком.

А Господь метав i говорив:

– Множися i рости! Де е глина, там най росте.

І зачала глина рости ангеловi в ротi. А вiн, ангел, зачав випльовувати ii. І наплював гiр по всьому свiту… Там, де глина впала, зробилися гори, а з слини – камiння. Тому такi гори суть на свiтi.

Де е гори, то все той ангел наплював.

Як було створено чоловiка

Чоловiка, кажуть, вилiпив Господь з глини i дав йому зовсiм Свою святую постать, на бiду тiлько зоставалось iще жменя глини. Де ii подiти? Господь i прилiпив межи ногами, а з тоi жменi i зробилось грiшнее тiло та й згубило чоловiка. Бо якби не воно, любенько жив би собi Адам у раю, – а то нi!

Прожив день та й засумувався: сказано, надiйшла грiшная думка.