Біблійні казки: Казки та легенди про святих

– Ну, то залишайтесь i робiть свою роботу! Та де покладе Мати Дитину? – питали воловi очка один одного.

– Авжеж нiде iнде, тiльки в наших яслах, – вiдiзвався вiл. – Господар принiс нам ще звечора свiжого сiна, м’якенько й тепло буде в ньому лежати.

– Нi, сiно колотиме тiльце Дитини, треба подбати про щось краще, – говорили мишки.

– А що ж м’якше вiд пташиного пiр’я? – сказала волове очко-мати. – Я своiм дiтям вистеляю завжди гнiздо пiр’ям. Скиньмося по пiр’ячку i буде Дитинцi постiлька.

– Справдi! Полечу я i сповiщу всiх птахiв довкола, чого нам треба, – промовив волове очко-батько.

– А ми, – задзибонiли мишки, – скочимо до лисиць i вивiрок, – у них е завжди багато вичесаноi шерсти.

Ще далеко було до вечора, а вже птахи й звiрi стали сходитися до вертепу зi своiми приносами. Найкраще пiр’ячко принесли голуби й дикi гуси, – найм’якiшу шерсть кози-ангори.

– Ах! – зiтхнула волове очко-мати. – Коли б сотникова пава схотiла нам дати кiлька пер зi свого хвоста! Ми ними прибрали б ясла в головах Дитятка.

– Можна ii спитати, – порадив голуб. – Я з нею знайомий, полечу, попрошу.

А та пава жила в городi римського сотника Кая Клявдiя. А була вона i справдi гарна, не звичайна, як бувають нашi пави, а вся снiжно-бiла, тiльки чубок на головi й пера в хвостi мала блiдо-рожевi. І пишалася ж вона цiею красою, а ще бiльш своiм голосом, яким чарувала оточення.

Перед нею з’явився посол-голуб i, вклонившися низенько, мовить:

– Я до вашоi милости з проханням.

– А саме? – спитала пава, гордо крутнувши головою.

– У вертепi, недалеко вiдсiля, мае народитися цiеi ночi Боже Дитятко. Воловi очка прибирають домiвку на Його прийняття. Чи не схотiли б i ви дати нам для прикраси кiлька своiх пер – тих iз хвоста?

– Я? – засмiялася пава. – Чудне справдi прохання! Для якогось бiдного Дитяти – адже багатi не родяться в стайнi – маю я псувати свою красу! Зрештою, сьогоднi я виступаю у пана сотника перед римськими гiстьми зi спiвом, i якраз чекае мене проба.

І голуб повернувся з нiчим до вертепу.

– Не журiться! – потiшав вiн воловi очка. – Обiйдемося без ii пер. А ось що я вам пораджу: запросiть польових коникiв на музикантiв, а свiтлячкiв на свiчкарiв.

– Ми таки зараз по них скочимо! – зголосилися мишки, завжди готовi до послуг.

А коли сонце зайшло i стало сутенiти, вилетiли воловi очка на дах вертепу, щоб зорити на дорогу, чи не йдуть сподiванi гостi.