Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Ото чи довго пожила баба, чи нi, та й задумала вмерти; а як умирала, то своему чоловiковi казала:

– Як я умру, чоловiче, а ти будеш женитися, то гляди – не бери тоi удови, що бiля нас живе з дочкою, бо вона тобi буде жiнкою, а нашiй дитинi не буде матiр'ю!

– Добре, – вiдказав чоловiк, – не буду брати не то ii, а й нiякоi, – i женитися не буду.

Поховав дiд бабу i похорон вiдправив та й живе собi сам. А трохи згодом iшов раз селом та й зайшов до тiеi удови, що жiнка не велiла ii брати. То чоловiк казав: «Не буду женитися нi з якою», а то й забув, що казав, забiг, побалакав i вдову до себе просив.

– Я вже давно цього ждала!

От усю худобу забрала i до дiда жити з дочкою помандрувала.

Ото живуть усi вкупi – дiдова дочка й бабина. Дуже баба не любила дiдовоi дочки: сказано, як мачуха, – все гризе голову, та й дiти мiж собою часто сваряться – надто бабина дочка: звичайно, як зведенята, – у них нiколи ласки нема.

Оце, було, як пiдуть на досвiтки, то дiдова дочка пряде, а бабина, знай, цiлу нiч гуляе з хлопцями та крутиться.

А йдуть вони додому вранцi та дiйдуть до перелазу, – то й каже бабина дочка до дiдовоi дочки:

– Дай, – каже, – менi починки, сестрице, я подержу, поки ти перелiзеш.

– Добре, – каже, – сестрице, на!

Поки дiдова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побiжить додому i матерi набреше, що дiдова дочка з хлопцями цiлу нiч гуляла i мички попалила.

– А я пряла i додому поспiшала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!

От дiдова дочка прийде додому, то мачуха й почне ii бити i дiдовi виказувати:

– Твоя дитина ледащо – не хоче робити, а ти не хочеш учити!

Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дiдовi не наговорювала, а тiй дiдовiй дочцi все байдуже: робить собi мовчки. Дуже було досадно бабi з дочкою дивитися, що дiд свою дочку жалуе, – i почали вдвох радитися, як би дiдову дочку витурити з дому, щоб ii не було!

Ото й почала баба дiдовi гризти голову:

– Твоя дитина ледащо – не хоче нiчого робити, тiльки гуляе та спить, а ти ще ii жалуеш.

– Де я найму ii? – каже дiд.

– Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.

Ото так докучила баба своiми речами дiдовi, аж до живих печiнок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» – та й годi. Нiчого було робити дiдовi: треба вести, хоч i жалко.