Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей

– Нi, – каже, – не буду виноватим.

– Іди ж ти, малий, спати, а ввечерi приходь, то я вже догадаюся, хто тобi робив.

– Добре, – каже.

Приходить увечерi.

– Ну, – каже, – ти робив?

– Я, – каже.

– Ще тобi загадку загадаю, то все вгадаю, хто за тебе робив. Щоб ти менi з тростини поставив дiм.

Іде той пiзно до панянки i розказуе.

– То, – каже вона, – глупство, але за цим разом батько догадаеться, що я тобi роблю. Тебе одпустить додому, а мене закрие у бочку залiзними обручами i пустить у море, щоб я вже пропала.

Але як будемо йти, не забудься зайти до моеi хати, вiзьмеш щiтку i гребiнку, шпильку, голку i шовкову хустку i, як будеш iти коло моря, то спом'янеш мене i похукаеш менi у бочку, то обручi розпадуться i спадуть.

Той як вистроiв тростяний палац, маковим цвiтом побив. Той i догадався, що дочка йому помагала.

– Хто, – каже, – тобi помагав? Признайся, то тобi все дарую.

– Дочка, – каже.

– Подивися же, – каже, – яку я iй кару дам.

Спровадив бондарiв, зробили бочку, забили залiзними обручами i на море спровадили, щоб вона пропала.

Тодi вiн його вiдправив, дае йому грошей.

– Ну, – каже, – нема менi до тебе рацii, бо якби ти менi одразу признався, то я б i тебе стратив, i ii стратив.

Узяв той грошi i пiшов. Іде та йде. Проходить море, може, з версту, коли аж спом'янув.

– А, – каже, – Боже ласкавий! Вона менi помагала у всьому, а я ii забув.

Вернувся у версту. Бочка тая припливае. Хукае вiн у дно, вона й розлетiлася.

– А, – каже, – прозiвав ти.

Коли б ти був уперед прийшов, а тепер батько наш уже знае, уже догадався.

Уже той знае думки, що вони думають, – догадався.

– Ну, сiдай, – каже вона, – на мене.

Сiдае вiн на неi, як на коня. Вона крила розп'яла i летить. Тодi у погоню за ними отець, аж береться на небi заграва!

– То, – каже, – батько за нами гониться.

– Ей, – каже Петрусь, – пропадемо!

– Кидай, – каже вона, – щiтку позад себе!

Кинув вiн щiтку, хаща стала така, що змiй не мiг пробитися.

Поки вiн пробивався, то вони миль двi-три й пролетiли… Знову заграва на небi. Що i тут робити?

– Кидай гребiнку!

Кинув, гори такi стали. Поки вiн пробився, поки прогризся, поки проламався, то вони знову милi з три пройшли… Доганяе – знову заграва на небi, вiтер схопився!.. Таке, що не можна!

– Знов, – каже, – батько нас доганяе. Кидай голку i шпильку.

Знову стали лiса, гори, скали. Пробився змiй i через них, доганяе знов.

– Махни хусткою позад себе.