Чортів млин: Казки про чортів

Прибiг додому i гукае:

– Ану, сини, серпи в руки i на Камiнну гору! У нас уже настали жнива!

Петро й Дмитро зiбралися жати, а Федько i далi сидiв на печi.

Не знаемо, що було потому, бо про це у казцi не розповiдаеться.

Дiамантовий паркан

Це було дуже давно. Тодi ще колiя не ходила, дiдичi гнали людей на панщину, били, мордували iх i нiкого не боялися – нi Бога, нi чорта. Мали страх тiльки перед чумою, яка ходила, мов королева, по свiтi. Як приходила, то навiть великi пани покидали своi палаци i тiкали, мов зайцi вiд бубона.

Одного дiдича вона застала вдома. Вiн i його жiнка врятувалися тим, що вилiзли на дерево i там перечекали, доки чума лютувала в хатi. Вона задушила всiх панських дiтей. Пан i панi поплакали, поховали дiтей i жили у великому смутку. Минали днi, тижнi, мiсяцi, а в хатi не було чути дитячого крику.

Якось пан iз панею поверталися з ярмарку й побачили в шанцi[11 - Шанець – рiв.] якусь дитину.

– Чий це хлопчик? – спитав пан людей.

– Його тата й маму забрала чума.

– Що вiн робить у шанцi?

– Вмирае з голоду.

– Нi, не вмре, – сказав пан, – я його вiзьму до себе.

Забрав дитину на бричку й поiхав додому. Панi помила хлопчика, нагодувала i одягла у панське убрання. Вiн був такий гарний, що серце радiло. Але минуло кiлька рокiв i сталася бiда – хлопчик чомусь ослiп. Пан i панi знов засумували. Одного разу панi каже:

– Нащо нам чужого та ще й слiпого хлопця? Поведи його до стайнi ночувати.

Дiдич не вивiв його з хати, але стелили хлопцевi в кутку, а годували зi староi миски.

Дiдич, щоб мати забавку, купив собi рушницю й ходив на полювання. І одного разу зайшов у темний лiс. Раптом перед ним, нiби iз землi, з’явився олень. Дiдич вистрiлив i не поцiлив. Вистрiлив ще раз – i даремно. Вистрiлив утрете, а олень повернувся до нього i навiть не тiкае. Це розсердило дiдича. Прицiлився знову, але вже не вистрiлив, бо один чорт хапнув за рушницю, другий – за руки, а третiй – за ногу.

Чорти йому не дали лежати. Поволочили в пекло, а там кинули в яму. Посидiв панисько в ямi днину, другу, а на третю покликав чортiв:

– Пустiть мене, добродii, додому, бо моя жiнка й слiпий хлопець журяться i плачуть.

Старший чорт вiдповiв:

– Я тебе вiдпущу, але спочатку пiдпишеш папiр, де говориться, що будеш наш назавжди. Через два тижнi коло твоеi хати зчиниться великий вихор, – то я прийду за тобою.